Реклама





Голявкин. Розповіді читати


Голявкин. Розповіді читати

Віктор Голявкин. Оповідання для молодших школярів.

Оповідання для позакласного читання в початковій школі.

Оповідання Голявкина про школу, про школярів, цікаві і захоплюючі історії про життя дітей.

Віктор Голявкин. Мандрівник

Я твердо вирішив в Антарктиду поїхати. Щоб загартувати свій характер. Всі кажуть, безхарактерний я: мама, вчителька, навіть Вовка. В Антарктиді завжди зима. І зовсім немає літа. Туди тільки найсміливіші їдуть. Так Вовкин тато сказав. Вовкин тато там був два рази. Він з Вовкою по радіо говорив. Питав, як живе Вовка, як навчається. Я теж по радіо виступлю. Щоб мама не хвилювалася.

Вранці я вийняв всі книжки з сумки, поклав туди бутерброди, лимон, будильник, стакан і футбольний м'яч. Напевно морських левів там зустріч - вони люблять м'яч на носі вертіти. М'яч не влазив в сумку. Довелося випустити повітря.

Наша кішка прогулювалася по столу. Я її теж засунув у сумку. Ледве-ледве все помістилося.

Ось я вже на пероні. Паровоз свистить. Як багато народу їде! Можна сісти на будь-який поїзд. Зрештою, завжди можна пересісти.

Я заліз у вагон, сіл, де вільніше.

Навпроти мене спала старенька. Потім зі мною сів військовий. Він сказав: «Привіт сусідам!» - і розбудив стареньку.

Бабуся прокинулася, запитала:

- Ми їдемо? - І знову заснула.

Поїзд рушив. Я підійшов до вікна.

Ось наш будинок, наші білі фіранки, наше білизна висить на дворі... Вже не видно нашого будинку. Мені стало спочатку трошки страшно. Але це тільки спочатку. А коли поїзд пішов зовсім швидко, мені якось навіть весело стало! Адже їду я загартовувати характер!

Мені набридло дивитися у вікно. Я знову сів.

- Тебе як звуть? - запитав військовий.

- Саша, - сказав я ледве чутно.

- А що ж бабуся спить?

- А хто її знає!

- Куди шлях тримаєш?

- Далеко...

- В гості?

- Угу...

- Надовго?

Він зі мною розмовляв, як з дорослим, і за це дуже сподобався мені.

- На пару тижнів, - сказав я серйозно.

- Ну що ж, - сказав військовий, - дуже навіть непогано.

Я запитав:

- Ви в Антарктиду?

- Поки що ні; ти в Антарктиду хочеш?

- Звідки ви знаєте?

- Всі хочуть в Антарктиду.

- І я хочу.

- Ну от бачиш!

- Бачте... я вирішив загартовуватися...

- Розумію, - сказав військовий, - спорт, ковзани...

- Та ні...

- Тепер розумію - кругом п'ятірки!

- Та ні, - сказав я, - Антарктида...

- Антарктида? - перепитав військовий.

Військового хтось покликав зіграти в шашки. І він пішов в інше купе. Прокинулася бабуся.

- Не мели ногами, - сказала старенька.

Я пішов подивитися, як грають у шашки.

Раптом... я не повірив навіть - назустріч йшла Мурка. А я і забув про неї! Як вона змогла вилізти з сумки?

Вона побігла назад - я за нею. Вона залізла під чиюсь полку - я теж зараз же поліз під полицю.

- Мурка! - кричав я. - Мурка!

- Що за шум? - закричав кондуктор. - Чому тут кіт?

- Це моя кішка.

- З ким цей хлопчик?

- Я з кішкою...

- З якою кішкою?

- З моєї.

- Він з бабусею їде, - сказав військовий, - вона тут поруч в купе.

Провідник повів мене прямо до старенької.

- Цей хлопчик з вами?

- Він з командиром, - сказала старенька.

- Антарктида... - згадав військовий. - Все ясно... Розумієте, в чому тут річ: цей хлопчик вирішив махнути в Антарктиду. І ось він узяв з собою кішку... І ще що ти взяв із собою, хлопчик?

- Лимон, - сказав я, - і ще бутерброди...

- І поїхав виховувати свій характер?

- Який поганий хлопчик! - сказала старенька.

- Неподобство! - підтвердив провідник.

Потім чомусь всі стали сміятися. Навіть бабуся стала сміятися. У неї з очей навіть сльози пішли. Я не знав, що все треба мною сміються, і потихеньку теж сміявся.

- Бери кішку, - сказав провідник. - Ти приїхав. Ось вона, твоя Антарктида!

Поїзд зупинився.

Невже, думаю, Антарктида? Так скоро?

Ми зійшли з поїзда на перон. Мене посадили на зустрічний поїзд і повезли додому.


Віктор Голявкин. Моя робота

Старший брат майстрував приймач, а молодший ходив навколо і заважав.

- І я хочу працювати, - просив він.

- Ось пристав, - сказав старший брат. - На тобі молоток і цвях.

Молодший знайшов шматок фанери і приступив до роботи.

Тук-тук-тук - вся фанера в дірках! Навіть вся табуретка в дірках. Навіть в пальці трохи не зробив дірку.

- А ну-ка, - сказав старший брат, - дай сюди. - І прибив фанеру до приймача.

- От і все, - сказав старший брат, - готовий приймач.

Молодший вийшов у двір і привів хлопців.

- Це я зробив. Моя робота!

- Весь приймач зробив?

- Не весь, звичайно, але головну частину. Без неї приймач б не працював.

Віктор Голявкин. Ніякий я не їв гірчиці

Сумку я сховав під сходи. А сам завернув за ріг, проспект вийшов.

Весна. Сонечко. Пташки співають. Хочеться якось в школу. Будь адже набридне. Ось і мені набридло.

Йду, вітрини роздивляюся, на весь голос пісні співаю. Спробуй в класі запій - відразу виженуть. А тут співай, скільки твоїй душі завгодно. Так до кінця проспекту дійшов. Потім назад. Добре ходити! Ходи собі, та й ходи.

Дивлюся - машина стоїть, шофер щось у моторі дивиться. Я його питаю:

- Поламалась?

Мовчить шофер.

- Поламалась? - питаю.

Він мовчить.

Я постояв, постояв, кажу:

- Що, поламалася машина?

На цей раз він почув.

- Вгадав, - каже, - поламалася. Хочеш допомогти? Ну, давай лагодити разом.

- Та я... не вмію...

- Раз не вмієш, не треба. Я вже як-небудь сам.

Що мені залишалося робити? Зітхнув і пішов далі.

Он двоє стоять. Розмовляють. Підходжу ближче. Прислухаюся. Один каже:

- Як з патентом?

Інший каже:

- Добре з патентом.

«Що це, - думаю, - патент? Ніколи я про нього не чув». Я думав, вони про патент ще скажуть. А вони про патент нічого не сказали більше. Про завод почали щось розповідати. Один помітив мене, говорить іншому:

- Дивись-но, хлопче як рот розкрив.

І до мене звертається:

- Що тобі?

- Мені нічого, - відповідаю, - я просто так...

- Тобі нема чого робити?

- Ага.

- Оце добре! Бачиш, он будинок кривий?

- Бачу.

- Піди підштовхни його з того боку, щоб він був рівний.

- Як це?

- А так. Адже тобі нема чого робити. Ти і підштовхни його.

І сміються обидва.

Я щось хотів відповісти, але не міг придумати. По дорозі придумав, повернувся до них.

- Не смішно, - кажу, - а ви смієтеся.

Вони ніби не чують.

Я знову:

- Не смішно зовсім. Що ви смієтеся?

Тоді один каже:

- Ми зовсім не сміємося. Де ти бачиш, що ми сміємося?

Вони і правда вже не сміялися. Це раніше вони сміялися. Значить, я трошки запізнився...

Про! Мітла біля стіни стоїть. І нікого поруч немає.

Двірник раптом з воріт виходить.

- Не чіпай мітлу!

- Та навіщо мені мітла? Мені мітли не потрібно...

- А не треба, так не підходь до мітлі. Мітла для роботи, а не для того, щоб до неї підходили.

Якийсь злий двірник попався! Мітли навіть шкода.

Ех, чим би зайнятися? Додому йти ще

рано. Уроки ще не скінчилися. Ходити по вулицях нудно. Хлопців нікого не видно.

На ліси будівельні залізти?! Якраз поруч будинок ремонтують. Подивлюся зверху на місто. Раптом чую голос:

- Куди лізеш? Гей!

Дивлюся - немає нікого. Ось це так! Нікого немає, а хтось кричить! Вище став підніматися - знову:

- А ну злізьте!

Головою кручу в усі сторони. Звідки кричать? Що таке?

- Злазь! Гей! Злазь, злазь!

Я мало не скотився зі сходів.

Перейшов на той бік вулиці. Наверх, на ліси, дивлюся. Цікаво, хто це кричить? Поблизу я нікого не бачив. А здалеку все побачив - робочі на лісах штукатурять, фарбують...

Сів на трамвай, доїхав до кільця. Все одно нікуди йти. Краще буду кататися. Втомився ходити.

Друге коло на трамваї зробив. На те ж саме місце приїхав. Ще коло проїхати, чи що? Не час додому йти. Зарано. У вікно вагона дивлюся. Всі поспішають кудись, поспішають. Куди це все поспішають? Незрозуміло.

Раптом кондукторка каже:

- Плати, хлопчик, знову.

- У мене більше грошей немає. Тільки три копійки було.

- Тоді піди, хлопчик. Іди пішки.

- Ой, мені далеко йти пішки!

- А ти даремно не катайся. В школу, напевно, не пішов?

- Звідки ви знаєте?

- Я все знаю. По тобі видно.

- А чого видно?

- Видно, що в школу ти не пішов. Ось що видно. Зі школи веселі хлопці їдуть. А ти ніби гірчицею об'ївся.

- Ніякий я гірчиці не їв...

- Все одно сходи. Прогульників я не воджу безкоштовно. - А потім каже: - Ну, гаразд уже, катайся. В інший раз не дозволю. Так і знай.

Але я все одно зійшов. Незручно якось.

Місце зовсім не знайоме. Ніколи я в цьому районі не було. З одного боку будинку стоять. З іншого боку, немає будинків; п'ять екскаваторів землю риють. Як слони по землі крокують. Зачерпують ковшами землю і в бік сиплють. Ось це техніка! Добре сидіти в будці. Куди краще, ніж в школу

ходити. Сидиш собі, а він сам ходить, та ще землю копає.

Один екскаватор зупинився. Екскаваторник зліз на землю і каже мені:

- В ківш хочеш потрапити?

Я образився.

- Навіщо мені в ківш? Я в кабіну хочу.

І тут згадав я про гірчицю, що

кондукторка мені сказала, і став посміхатися. Щоб екскаваторник думав, що я веселий. І зовсім мені не нудно. Щоб він не здогадався, що я не був у школі.

Він подивився на мене здивовано:

- Ти що?

- А що?

- Вигляд у тебе, брат, якийсь дурний.

Я ще більше став посміхатися. Рот трохи не до вух розтягнув.

А він:

- Що з тобою?

- А чого?

- Що ти мені пики будуєш?

- На екскаваторі покатаєте мене.

- Це тобі не тролейбус. Це робоча машина. На ній люди працюють. Ясно?

- Я теж, - кажу, - хочу на ньому працювати.

Він каже:

- Еге, брате! Вчитися треба!

Я думав, що він про школу. І знову посміхатися став.

А він рукою махнув на мене і заліз у кабіну. Не захотів зі мною розмовляти більше.

Весна. Сонечко. Горобці в калюжах купаються.

Але чому мені так нудно?


Віктор Голявкин. Карусель в голові

До кінця навчального року я просив батька купити мені двоколісний велосипед, пістолет-кулемет на батарейках,

літак на батарейках, що літає вертоліт і настільний хокей.

- Мені так хочеться мати ці речі! - сказав я батькові. - Вони постійно крутяться у мене в голові зразок каруселі, і від цього паморочиться голова так, що важко втриматися на ногах.

- Тримайся, - сказав батько, - не впади і напиши мені на листку всі ці речі, щоб мені не забути.

- Так навіщо ж писати, вони і так у мене міцно в голові сидять.

- Пиши, - сказав батько, - тобі ж це нічого не варто.

- Загалом-то нічого не варто, - сказав я, - тільки зайва морока. - І я написав великими літерами на весь аркуш:

ВИЛИСАПЕТ

ПІСТАЛЄТ-ПУЛИМЕТ

САМАЛЕТ

ВИРТАЛЕТ

ХАКЕЙ

Потім подумав і ще вирішив написати «морозиво», підійшов до вікна, подивився на вивіску навпроти і дописав:

МОРОЗИВО

Батько прочитав і каже:

- Я Куплю тобі морозиво, а решта почекаємо.

Я думав, йому зараз ніколи, і питаю:

- До якого часу?

- До кращих часів.

- До яких?

- До наступного закінчення навчального року.

- Чому?

- Та тому, що літери в твоїй голові крутяться, як карусель, від цього у тебе паморочиться голова, й слова виявляються не на своїх ногах.

Як ніби у слів є ноги!

А морозиво мені вже сто разів купували.