- У його превосходительства?.. І-і, голубчик медової, адже вони барі, - сказала вона пошепки. - У них ніч замість дня.
Ми давно вже спимо, а вони до других півнів будуть сидіти.
- Що ж це вони роблять, мамонька?!
- А ось що, голубчик. Седни ввечері у них ялинка. Большущу, большущу таку ялинку поставлять і всю її разуберут всякими гостинцями, конфектами, та все як є свеченьками уставят. Пристрасть добре! А на горі, на самому верху Христова зірка горить... Таки принади - що і розказати не можна. Ось вони, значить, біля цієї ялинки всі зберуться і бенкетують.
І Гришутка ще більше задумався. - Велика ялинка, з Христовою зіркою нагорі, прийняла в його дитячому всі збільшує поданні казкові, жахливі розміри.
До вечора матка стала зовсім весела. Всіх, і Васю, і Груню, і Гришутку, змушувала танцювати і сама прищелкивала і припевала:
Вже я млада, млада садила сади,
Ах! Я милого дружочка чекала...
Нарешті, вона стала зовсім сонна. Ходила погойдуючись. Все прибирала. Розбила дві чашки, розплакалася, звалилася і захропіла.
- Ну, - сказав Ваня сестрі. - Тепер матку до завтра не розбудиш. Підемо за ворота подивимося. І вони, накинувши тулупчик і пальтечко, вийшли за ворота.
Гришутка залишився один.
В кімнаті зовсім стемніло. Він присів біля грубки в кут, притулився до неї і думав уперто все про одне і те ж. Темна кімната перед ним вся висвітлювалася, горіла вогнями. Жахлива ялинка вся прибирала небаченими дівами, і все яскравіше горіла на ній зірка Христового. Нарешті уяву стомлено. Гришутка позіхнув, зіщулився, притулився ловче до печі і міцно заснув...
Довго, довго прогуляли Груша з Васею: бігали на велику вулицю, дивились у вікна магазинів, нарешті повернулися, і цілі клуби пари увірвалися з ними в кімнату. Він обхопив, розбудив Гришутку.
Весело перешіптуючись і сміючись, діти роздяглися і вляглися спати, - а про Гришутке забули.
Він тихенько підвівся, потягнувся. Почекав, поки брат і сестра заснули. Тихо на пальчиках підійшов він до своєї шубці. Дещо як надів її. Надів шапку, рукавиці, натягнув валянки - і тихенько вийшов, причинивши двері як міг щільніше.
Чорна ніч обхопила його морозним повітрям. У провулку тьмяно мерехтіли ліхтарі.
Ill
Він пам'ятав лише, що «його превосходительство» живе на вулиці, яка називається Великий Проточною, і що цю вулицю треба звернути з Зарічного проспекту.
Вийшов він з провулочка на вулицю і у першого потрапив «дядечка» запитав - як йому пройти у Велику Проточну.
- Ех ти, малюк! - сказав дядечко. - Як же ти еку даль підеш? Іди до кута, а там поверни наліво... і все прямо, прямо йди, все так-таки просто все йди, йди по проспекту, а там запитай - вкажуть, чай, добрі люди... Ах ти, малюк, маля! Дивись через вулицю не переходь! Задавлять... Так хто тебе послав?!.
- Ніхто, дядечку, я сам, до його пливосходительству йду...
- Сам! - здивувався дядечко і довго дивився вслід Гришутке, - а він, підібравши шубку, біг, біг, як було зазначено. Піт давно вже крапав з його розчервоніле обличчя. Він хитався. Ноги йому відмовлялися служити...
Нарешті ледве дихаючи, мало не плачучи, підійшов він до іншого «дядечка».
- Дядьку! Вкажи мені, де Велика Проточна.
Дядько подивився на Гришутку, подумав. Нагнувся до нього.
- Рахувати вмієш?
- Нетути!..
- Нету-ти. Ну, ось що. Дивись, - і він розчепірив пальці. - Ось одна вулиця, друга, третя. І поверни ти в цю третю. Це і буде Велика Проточна... Зрозумів?
- Зрозумів! - прошепотів Гришутка. - І з новими силами, з новою бадьорістю серце побіг далі.
Проти першої вулиці він загнув один палець, проти другої - загнув другого, в третю повернув. Йшов, йшов і ось... Так! Дійсно, це був він, будинок «його превосходительства». Але чому ж перед ним стоять всі карети, карети?
Гришутка зітхнув на повні груди і піднявся на ґанок.
Насилу він трохи відчинив і протиснувся у великі дубові двері з дзеркальними стеклами. Відчинив він і другі двері й опинився в сінях.
Газові лампи яскраво горіли. В сінях нікого не було. Зате у швейцарській направо чулися гучні голоси і сміх.
Гришутка подумав, чи йти йому до швейцара, чи не йти. Він боявся його великий палиці з золотим кулею і великих чорних бакенбард. На вішалці висіло багато шуб. Він скинув тулупчик, згорнув його грудочкою і поклав на підлогу в куток. Потім вийняв з-за пазухи гостинці - пакетик з льодяниками і пряниками - і бадьоро рушив вгору мармуровими сходами.
Статуї точно дивилися на нього з їх п'єдесталів; але він, не дивлячись на них, бойко сходив нагору. Маленьке його серце калатало в грудях, голова йшла обертом.
Нарешті він піднявся на високу драбину. Там, нагорі, всі дзеркала, дзеркала - і він побачив в них себе, побачив своє раскрасневшееся личко з великими чорними очима.
Потім він увійшов у першу залу - всю червону, раззолоченную. Підлогу такий слизький і блищить, як «дзеркало». А там, попереду, був шум, гомін, дитячі голоси, сміх.
Гришутка пішов туди. Він пройшов всю довгу залу і підійшов до дверей. Перед ним була велика, велика біла залу, - і посеред її величезна ялинка.
Вся вона зверху донизу горіла та блищала вогниками! А на самому верху сяяла велика, велика зірка Христового.
Кругом ялинки були діти, багато дітей в яскравих ошатних платтячках. А кругом них стояли господа, барині... Шум, гомін, сміх!..
У Гришутки потемніло в очах. Вся залу покрилася немов туманом і захиталася. Але це було ненадовго. Він витягнув вперед руку з гостинцями, щільно притиснув іншу до грудей, до колыхавшемуся серця і бадьоро пішов уперед.
Він підійшов прямо до високого сивого пана.
Цей пан і був сам «його превосходительство».
- Ваше пливосходительство! - сказав виразно Гришутка, - ось я прийшов з Новим роком вас привітати. Ось-з і гостинці!
- Це мені? - запитав його превосходительство.
- Вам, ваше пливосходительство... А мені можна буде пограти тут?
Його превосходительство здивованими очима, не перестаючи посміхатися, подивився на Гришутку, на його добре, гарне личко з розумними великими очима.
Він дивився, а сам розгортав сірий пакетик з льодяниками і пряниками.
- Так хто ж ти? - запитав він з подивом, озираючись навкруги.
- Я Гришутка... Мама, знаєте, спати лягла, і всі лягли спати. Я все сидів та думав, сидів та думав, як би мені подивитися на велику ялинку. Взяв та й пішов один. Запитав спершу одного дядечка, потім іншого дядечка, - а він розчепірив отак руку - ось, каже, одна вулиця, а ось інша вулиця, і там буде третя. Ти в третю-то й іди...
Великі і малі обступили Гришутку. Нітрохи не бентежачись, він оглядав усіх і продовжував розповідати.
- Так хто ж твоя мама? - запитав його господар будинку.
- А Петрівна... чай, знаєте?
- Quel charmant enfant! (Яке чарівне дитя), - сказала одна молода пані. - Dieu! Quels yeux! (Які чудові очі!)
- Де ж живе Петрівна? - запитав його превосходительство, обертываясь до дверей зали. У цих дверей стояли кілька слуг і один скоро, скоро підійшов до його превосходительству.
- Дізнайтеся, де живе Петрівна? - сказав його превосходительство.
І слуга швидко побіг, дізнався і доповів, що Петрівна живе на Пісках, у Глухому провулку.
- Боже мій! і таку даль ти йшов один! - закричали дами.
- Тссс! - промовив генерал, похитавши головою.
- Ну, - сказав він, - Гришутка, тепер підемо - я тебе, брат, представлю господині дому, - і він повів Гришутку за руку у вітальню, в якій було не так ясно і де сиділи старі, поважні дами.