Реклама




Розповіді Р. Скребицкого для школярів


Розповіді Р. Скребицкого для школярів

Оповідання для читання в початковій школі. Розповіді Георгія Скребицкого для молодших школярів. Розповіді про риб, розповіді про тварин, розповіді про птахів для дітей.

Біографія Георгія Скребицкого

Георгій Олексійович Скребицкий народився 20 липня 1903 року в Москві. У чотири роки його всиновила Надія Скребицкая. Скребицкая виходить заміж за земського лікаря Олексія Полилова, і вони всією родиною переїжджають в р. Чернь Тульської губернії. У родині дуже любили природу, а вітчим був мисливцем і рибалкою і зміг захопити хлопчика. Георгій Скребицкий згадував, що його з дитинства цікавили природознавство і художня література. Саме ці захоплення і допомогли йому стати письменником-натуралістом.

У 1925 році Скребицкий закінчує літературний відділення в Інституті слова, а потім зоотехнічний інститут і стає науковим співробітником лабораторії зоопсихології при МДУ. Кандидат біологічних наук, він багато їздив в експедиції, спостерігав за життям тварин у природному середовищі, записував свої спогади.

Перше оповідання «Вухань» про зайчонке-листопаднике Скребицкий написав у 1939 році, а збірники «Простак і хитруни» (1944), «Оповідання мисливця» (1948) зробили його помітним дитячим письменником-натуралістом. Його книги були перекладені на багато іноземних мов.

Літературним співавтором Георгія Скребицкого з кінця 1940-х років стала Віра Чапліна. У спільній творчості вони звернулися і до самим маленьким читачам - писали короткі пізнавальні розповіді про природу. У співавторстві Скребицкий і Чапліна створюють сценарії до мультфільмів «Лісові мандрівники» (1951) і «У лісовій гущавині» (1954).

У 1950-х роках Скребицкий друкує нові збірки оповідань: «В лісі та на річці» (1952), «Наші заповідники» (1957), а потім дві автобіографічні повісті «Від перших проталин до першої грози» (1964) і «У пташенят підростають крила» (1966), чия дія відбувається здебільшого в Черні; текст останньої повісті залишився незавершеним - після смерті письменника до друку його готувала Віра Чапліна.

Твори Георгія Скребицкого написані з величезною душевною теплотою, вони надзвичайно поетичні і добрі.

Помер Георгій Скребицкий 18 серпня 1964 року в Москві.

* * * *

Георгій Скребицкий. День народження

Якось пізно ввечері, набігавшись за день по двору, я сидів разом з татом і мамою за столом. Ми вечеряли.

- Ти знаєш, який завтра день? - запитала мама.

- Знаю: неділя, - відповів я.

- Вірно. А крім того, завтра - день твого народження. Тобі виповниться вісім років.

- Ого, та він вже зовсім великий виріс! - ніби здивувавшись цьому, зауважив папа. - Вісім років... Це ж не жарт. Восени в школу піде. Що б йому подарувати такого дня? - звернувся він до мами. - Іграшку, мабуть, не годиться...

- Та я вже й сама не знаю, - посміхаючись, відповіла мама. - Треба що-небудь придумати.

Я сидів як на голках, слухаючи цю розмову. Звичайно, тато з мамою тільки навмисне говорили, що не знають, що б таке мені подарувати. Подарунок вже, мабуть, давно був приготований. Але який подарунок?

Я знав, що, скільки не проси, ні тато, ні мама до завтра ні за що не скажуть.

Доводилося чекати.

Після вечері я зараз же пішов спати, щоб скоріше настало завтра. Але заснути виявилося зовсім не так просто. В голову все лізли думки про подарунок, і я мимоволі прислухався до того, про що говорили в сусідній кімнаті тато з мамою. Може, вони, думаючи, що я вже заснув, скажуть що-небудь про подарунок. Але вони говорили зовсім про інше. Так я, нічого не почувши, нарешті заснув.

На ранок, як тільки я прокинувся, зараз же схопився з ліжка i хотів бігти за подарунком. Але тікати нікуди не довелося: біля мого ліжка стояли біля стіни дві новенькі складні вудки і тут же на цвяшку висіла пофарбована в зелену фарбу ведерочка для риби, з кришкою, зовсім таке ж, як у тата, тільки поменше.

Від радості я навіть заплескав у долоні, підстрибнув на ліжку й почав мерщій одягатися.

В цей час двері відчинились, і в кімнату увійшли тато з мамою - веселі, усміхнені.

- Ну, вітаємо тебе! Гарний подарунок? Задоволений? - запитує тато. - Це вже справжні вудки, не те що твої палиці з нитками. На такі і щуку можна витягнути.

- Дуже, дуже задоволений! - радів я. - Тільки де ж я на них буду щук ловити? У нас в річці їх немає, а з собою на ловлю ти мене не береш - кажеш, що малий ще.

- Та це ж я тебе раніше не брав, - озвався батько, - коли тобі тільки сім років було. А тепер тобі вже вісім. Ти, по-моєму, навіть за одну цю ніч сильно підріс. Он який величезний.

- Сьогодні ми всі разом рибу ловити поїдемо, - весело сказала мама. - Вмивайся скоріше, пий чай - і поїдемо. Погода чудова!

Я скоріше поснідав, захопив свої вудки, відерце і вибіг у двір. Біля ґанку вже стояв запряжений кінь.

Незабаром вийшли і тато з мамою. Поклали на візок вудки, чайник, казанок і мішок з провізією.

Ми всі сіли й рушили в путь.

Коли виїхали за село, тато дав мені віжки і сказав:

- Права, адже ти тепер вже не маленький, а я поки покурю.

Я з радістю взяв у руки віжки. Але правити конем, власне, і не потрібно було. Дорога нікуди не звертала, а йшла рівна, пряма, серед житніх полів.

Жито вже выколосилась, і по ній пливли легкі тіні від хмар.

Наша кінь весело бігла по гладкій дорозі. То і справа попереду з дороги злітали жайворонки і, відлетівши трохи, знову сідали на землю.

Ми проїхали березовий лісок і виїхали прямо до річки.

На самому березі її перебувала водяний млин. В цьому місці річка була заповнена греблею і розливалася в широкий ставок.

Ми залишили кінь у дворі на млині, взяли з воза вудки, відерця для риби і пішли ловити.

Нижче греблі знаходився глибокий млиновий вир.

Ми спустилися до омуту і посідали на березі, в прогалинке між зеленими вербовими кущами.

Праворуч від нас височіла гребля, яка стримувала всю масу води. Вода проривалася в щілини греблі, била звідти сильними фонтанами і з шумом падала вниз, прямо у вир.

А на іншому березі вирви стояла стара водяний млин. Це був невеликий дерев'яний будиночок. Одна його стіна підходила до самої води, і до неї були прироблені два величезних, теж дерев'яних, колеса з широкими лопатями, як у пароплава. Нижні їхнього краю занурювалися в воду.

Стіна і товсті, як дерева, стовпи, що підтримували колеса, - все було вкрите зеленими водоростями. Вони звисали вниз, до самої води, як довгі бороди.

Раптом величезні колеса здригнулися і заворочались. Спочатку повільно, потім швидше, швидше, і з них з шумом і плескотом почали стікати цілі потоки води.

Вода під колесами запенилась, наче закипіла, і побігла через вир і далі по річці вниз, вируючим, кипучим потоком.

Я все це бачив перший раз в житті і не міг відірвати очей від чудового видовища.

Від потужних поворотів коліс здригалася уся млин, і мені здавалося, що ось-ось вона рушить з місця і попливе по річці, як пароплав.

- Добре, що млин почала працювати, - сказав папа, - вода з-під коліс пішла: у цей час і риба веселіше ходить і на вудку краще бере. Одягай швидше черв'яка, починай ловити.

Ми розмотали вудки і закинули. Біля нашого берега в заливчике вода, загороджений кущами верболозу, стояла спокійна.

Я сидів поруч з татом і уважно дивився на поплавці. А вони тихо лежали на поверхні води. Якісь комарики, мошки весело юрмилися в повітрі над поплавками, постійно сідаючи на них і знову злітаючи.

Але ось поплавок моєї вудки ніби ожив. Він злегка ворухнувся, пускаючи навколо себе по воді кола; ворухнувся ще і ще раз, потім почав повільно занурюватися у воду.

- Клює! Тягни! - схвильовано прошепотів тато.

Я потягнув. Ох як важко! Вудлище зігнулося в дугу, а волосінь, натянувшись як струна, так і різала воду.

- Не поспішай, а то обірве! - хвилювався тато. - Дай я допоможу - впустиш, велика попалась.

Але я вчепився обома руками в вудилище і не віддавав його.

Сильна риба, туго натягнувши волосінь, кидалася то в одну, то в іншу сторону. Я ніяк не міг підтягти її до берега. Нарешті риба здалася з глибини.

Я щосили рвонув вудилище - почувся легкий тріск, і в руках у мене залишився обламаний кінець. Інший кінець разом з поплавцем і волосінню швидко понісся по воді геть від берега.

- Пішла, пішла! - заволав я, забувши все на світі, кинувся за втікачем кінцем прямо у воду.

Тато ледве встиг схопити мене ззаду за курточку:

- Потонеш! Глибина тут!

Але я нічого не бачив, крім жовтого бамбукового кінчика вудки, який, розрізаючи воду, йшов все далі і далі.

- Пішла, зовсім пішла! - з відчаєм повторював я.

На мої крики прибігла перелякана мама. Вона тут же неподалік збирала хмиз для багаття.

- Що, що сталося? - ще здалеку питала вона.

- Не плач, - заспокоював мене тато, - може, ми її ще і спіймаємо.

Але я не вірив. Сльози так і текли з очей, і мені здавалося, що в цілому світі немає людини нещасніший за мене.

Нарешті я трохи заспокоївся. Тато стояв на березі й пильно вдивлявся в протилежний кінець виру.

- До кущів потягла. Тільки б ближче до берега підійшла, - говорив він.

Я зрозумів, що не все ще втрачено. І боязка надія шевельнулась в душі.

Я теж знайшов очима тоненьку білу паличку, яка ледь видніла на воді ближче до іншого берега. Вона все віддалялася.

- До кущів, до кущів йде! - радісно повторював тато. - Не журися, Юра, ми її ще підчепимо!

Мама теж стежила за вудкою.

- Ах, тільки б до берега підійшла!

Нарешті риба подтащила вудку до кущів.

Тут ми всі троє - тато, мама і я - з усіх ніг кинулися через греблю на інший кінець виру.

Ось і кущі. На воді біля них злегка погойдується зламаний кінець вудки. І поплавок теж спокійно погойдується на воді. Може, вудка вже порожня? Може, риба давно вже зірвалася?

Папа крадькома підійшов до берега, зайшов по коліна у воду і простягнув руку до вудилища... і раптом воно підскочило, як живе, і кинулося геть. Папа за ним - шубовсть прямо у воду. Весь мокрий вискочив на берег.

Про радість, про щастя! В руках у нього була обламана вудка. Вона згиналася в дугу, і волосінь знову, як туга струна, так і різала воду. Налякана риба тягла вглиб і ніяк не йшла до берега.

Але тато і не намагався пересилити її. Він то відпускав волосінь, то знову злегка підтягував.

Папа намагався втомити рибу. А ми з мамою затамувавши подих слідкували за цією боротьбою.

Нарешті, втомлена риба показалася на поверхні і навіть трохи повернулася на бік, виблискуючи срібною лускою.

Тоді тато обережно передав мені уламок вудилища:

- Тягни, тільки потихеньку, не поспішай.

Я схопив у руки вудку і, забувши все на світі, щосили потягнув на берег.

- Тихіше, тихіше, обірве! - закричав батько.

Риба кинулася в глибину. Я потягнув до себе.

Біля берега в густій траві щось сильно зашлепало, завозилося.

Тато і мама кинулися туди. І тут я знову відчув у руках якусь легкість. «Обірвалася, пішла!»

Але в ту ж мить тато викинув далеко на берег блискучої лускою рибу.

Вона важко шубовснула в траву і забилася, застрибала в ній.

Ми підбігли до видобутку. Підминаючи зелені стебла в траві лежав великий головень. Я схопив його обома руками і почав з захопленням розглядати. Спина в нього була темно-зелена, майже чорна, боки срібні, а голова велика, широка. Тому, напевно, цю рибу і назвали головень.

- Ну, вітаю тебе: тепер ти - справжній рибалка! - радісно казала мама.

- Так, так, рибалка! - добродушно сміявся тато. - Знову ледве не упустив. Він уже зірвався з гачка, я його ледве встиг в траві схопити.

- А що ж ти від нього хочеш, адже це його перша справжня видобуток, - захищала мене мама. - І все-таки він її сам витягнув.

- Звичайно, звичайно, - погодився тато. - Ходімо швидше до удочкам, - може, там без нас ще що попалося.

Тут ми з мамою поглянули на папу, та так і ахнули. Він був мокрий і весь у багнюці. Добре ще, що погода стояла спекотна.

Папа віджав трохи одяг і весело махнув рукою:

- Нічого, до вечора все висохне!

Ми повернулися до наших удочкам. Дійсно, на одній з них сидів у тата великий окунь.

Тато дав мені зі своїх ще одну вудку, замість моєї зламаною, і ми продовжували ловити. Але я вже не ловив стільки, скільки все бігав до сусідніх кущів, під якими в густій траві, прикритий від сонця лопухами, лежав мій головень. І яким же він мені здавався величезним і красивим!

Мама теж то й справа підходила до голавлю, чіпала його рукою, хитала головою і посміхалася. Напевно, вона раділа моєї удачі не менше мене.

І тато все поглядав на мене і говорив:

- Що, брат, задоволений, а?

Весь цей день я відчував себе найщасливішою людиною.

Я зловив ще двох йоржів. А тато наловив багато різної риби і навіть зловив щуку. Взагалі день вийшов на славу.

Мама розвела на березі багаття, приготувала обід і чай.

Потім ми знову ловили рибу. Мама теж ловила з нами і витягла окуня.

Нарешті, коли вже почало темніти, тато з мамою зібралися їхати додому. А мені страшенно не хотілося їхати. Здається, так усе літо і просидів би тут, біля річки, під старими верба - ми, дивлячись на поплавок. Але робити було нічого.

Поклали на візок вудки, рибу і всі пожитки, запрягли коня і поїхали додому.

Вечір був прохолодний, ясний. На заході вже догоряв зоря. В полях голосно кричали перепела, мов вимовляли: «Спати пора, спати пора!»

Слухаючи їх, я й справді трошки задрімав. А перед очима все рябила вода і поплавці на ній...

Раптом мама торкнула мене за плече:

- Дивись, Юра, дивись швидше!

Я прокинувся. Ми проїжджали через березовий лісок. У повітрі пахло свіжою березової гіркотою. Я подивився в глиб лісу, куди вказувала мама.

«Що це? Ніби крихітний блакитний вогник світиться в темній нічній траві... А он, трохи далі, ще і ще. Чи це в краплях роси, відбиваються зірки? Ні, не може бути...»

- Бачиш, світлячки, - сказав папа. - Хочеш - набери їх у коробочку, а вдома випустимо в сад. Нехай у нас живуть.

Тато зупинив коня, і ми з мамою почали збирати цих світяться жучків, які в народі так добре прозвали Івановим черв'ячком.

Ми з мамою довго ходили по густій вологій траві, шукаючи крихітні живі зірочки. А над головою спліталися темні віти дерев, і в їх просвітах теж, як світлячки, виблискували далекі блакитні зірки.

І, може бути, саме в цей щасливий день - день мого народження - я раптом всім серцем відчув, як хороша наша рідна природа, краще якої немає на всьому світі.

Сторінки: 1 2