Реклама





Оповідання І. Півоварової для школярів


Оповідання І. Півоварової для школярів

Це розповіді про «непростий» шкільного життя. Оповідання для читання в 1, 2, 3 та 4 класах. Оповідання для початкової школи.

Веселі розповіді Ірини Півоварової

Ірина Пивоварова. Про що думає моя голова

Якщо ви думаєте, що я вчуся добре, то ви помиляєтеся. Я вчуся неважливо. Чомусь усі вважають, що я здатна, але лінива. Я не знаю, я здатна або не здатна. Але тільки я знаю точно, що я не лінива. Я за три години сиджу над завданнями. Ось, наприклад, зараз я сиджу і щосили хочу вирішити завдання. А вона не вирішується. Я кажу мамі:

- Мам, а у мене задачка не виходить.

- Не лінуйся, - каже мама. - Подумай гарненько, і все вийде. Тільки гарненько подумай!

Вона йде по справах. А я беру голову обома руками і кажу їй:

- Думай, голова. Думай гарненько... «З пункту А в пункт Б вийшли два пішохода...» Голова, чому ти не думаєш? Ну, голова, ну, думай, будь ласка! Ну що тобі варто!

За вікном пливе хмарка. Воно легеньке, як пух. Ось воно зупинилося. Ні, пливе далі.

«Голова, про що ти думаєш?! Як тобі не соромно!!! З пункту А в пункт Б вийшли два пішохода...» Люська, напевно, теж вийшла. Вона вже гуляє. Якщо б вона підійшла до мене перша, я б її, звичайно, пробачила. Але хіба вона підійде, така звична?!

«...З пункту А в пункт Б...Ні, вона не підійде. Навпаки, коли я вийду на подвір'я, вона візьме під руку Оленку і буде з нею шепотітися. Потім вона скаже: «Льон, пішли до мене, в мене щось є». Вони підуть, а потім сядуть на підвіконня і будуть сміятися і гризти насіння.

«...З пункту А в пункт Б вийшли два пішохода...» А я що зроблю?.. А я тоді покличу Колю, Петьку і Павлика грати в лапту. А що вона зробить?.. Ага, вона поставить платівку «Три товстуни». Та так голосно, що Коля, Петька і Павлик почують і побіжать просити її, щоб вона дала їм послухати. Сто раз слухали, все їм мало! І тоді Люська закриє вікно, і вони там всі будуть слухати платівку.

«...З пункту А в пункт... в пункт...» А я тоді візьму і запульну чим-небудь прямо в її вікно. Скло - дзінь! - і розлетиться. Хай знає!

Так. Я вже стомилася думати. Думай не думай - завдання не виходить. Просто жах яка важка задачка! Ось погуляю трошки і знову буду думати.

Я закрила задачник і виглянула у вікно. У дворі гуляла одна Люська. Вона стрибала в класики. Я вийшла надвір і сіла на лавку. Люська на мене навіть не подивилася.

- Сергійко! Вітька! - закричала відразу Люська.- Ходімо в лапту грати!

Брати Карманови виглянули у вікно.

- У нас горло, - хрипко сказали обидва брата. - Нас не пустять.

- Лена! - закричала Люська. - Льон! Виходь!

Замість Олени виглянула її бабуся і погрозила

Люське пальцем.

- Павлик! - закричала Люська.

У вікні ніхто не з'явився.

- Пе-еть-ка-а! - надсаживалась Люська.

- Дівчино, ну що ти кричиш?! - висунулася з кватирки чиясь голова. - Хворій людині відпочити не дають! Спокою од вас нема! - І голова всунулась назад в кватирку.

Люська крадькома поглянула на мене і почервоніла як рак. Вона посмикала себе за косичку. Потім зняла з рукава нитку. Потім подивилася на дерево і сказала:

- Люсь, давай в класики.

- Давай,- сказала я.

Ми пострибали у класики, і я пішла додому вирішувати своє завдання. Тільки я сіла за стіл, прийшла мама.

- Ну, як задачка?

- Не виходить.

- Але ж ти вже дві години над нею сидиш! Це просто жах що таке! Задають дітям якісь головоломки!.. Ну, давай показуй своє завдання! Може, у мене вийде? Я все-таки інститут кончала... Так... «З пункту А в пункт Б вийшли два пішохода...» Постій, постій, що ця задача мені знайома!.. Послухай, так ви її минулого разу разом з татом вирішили! Я чудово пам'ятаю!

- Як? - здивувалася я. - Невже?.. Ой, правда, адже це сорок п'ята завдання, а нам сорок шосту задали.

Тут мама страшенно розсердилася.

- Це обурливо! - сказала мама.- Це нечувано! Це неподобство! Де твоя голова?! Про що вона думає?!


Ірина Пивоварова. Весняний дощ

Не хотілося мені вчора вчити уроки. На вулиці було таке сонце! Таке тепле жовтенька сонечко! Такі гілки гойдалися за вікном!.. Мені хотілося витягнути руку і доторкнутися до кожного клейкого зеленого листочка. Ох, як будуть пахнути руки! І пальці злипнуться разом - не отдерешь один від одного... Ні, не хотілося мені вчити уроки.

Я вийшла на вулицю. Небо наді мною було швидке. Кудись поспішали по ньому хмари, і жахливо голосно чирикали на деревах горобці, і на лавочці грілася велика пухнаста кішка, і було так добре, що весна!

Я гуляла у дворі до вечора, а ввечері мама з татом пішли в театр, і я, так і не зробивши уроків, лягла спати.

Ранок було темне, таке темне, що вставати мені зовсім не хотілося. Ось так завжди. Якщо сонечко, я відразу встаю. Я одягаюся швидко-швидко. І кава буває смачний, і мама не бурчить, і тато жартує. А коли ранок таке, як сьогодні, я одягаюся ледве-ледве, мама мене підганяє і злиться. А коли я снідаю, тато робить мені зауваження, що я криво сиджу за столом.

По дорозі в школу я згадала, що не зробила ні одного уроку, і від цього мені стало ще гірше. Не дивлячись на Люську, я сіла за парту і вийняла підручники.

Увійшла Віра Евстигнеевна. Урок почався. Зараз мене викличуть.

- Синіцина, до дошки!

Я здригнулася. Чого мені йти до дошки?

- Я не вивчила, - сказала я.

Віра Евстигнеевна здивувалася і поставила мені двійку.

Ну чому мені так погано живеться на світі?! Краще я візьму й помру. Тоді Віра Евстигнеевна пошкодує, що поставила мені двійку. А мама з татом будуть плакати і всім казати:

«Ах, навіщо ми самі пішли в театр, а її залишили зовсім одна!»

Раптом мене штовхнули в спину. Я обернулася. Мені в руки сунули записку. Я розгорнула вузьку довгу паперову стрічку і прочитала:

«Люся!

Не зневіряйся!!!

Двійка - це дрібниці!!!

Двійку ти виправиш!

Я тобі допоможу! Давай з тобою дружити! Тільки це таємниця! Нікому ні слова!!!

Яло-кво-кил».

У мене одразу ніби щось тепле налили. Я так зраділа, що навіть засміялася. Люська подивилася на мене, потім на записку і гордо відвернувся.

Невже це мені хтось написав? А може, ця записка не мені? Може, вона Люське? Але на зворотній стороні стояло: ЛЮСІ СИНІЦИНОЇ.

Яка чудова записка! Я в житті таких чудових записок не отримувала! Ну звичайно, двійка - це дрібниці! Про що розмова?! Двійку я просто виправлю!

Я ще раз двадцять перечитала:

«Давай з тобою дружити...»

Ну звичайно! Звичайно, давай дружити! Давай з тобою дружити!! Будь ласка! Дуже рада! Я страшенно люблю, коли зі мною хочуть дружити!..

Але хто ж це пише? Якийсь ЯЛО-КВО-КИЛ. Незрозуміле слово. Цікаво, що воно означає? І чому цей ЯЛО-КВО-КИЛ хоче зі мною дружити?.. Може бути, я все-таки красива?

Я посмотрелась в парту. Нічого гарного не було.

Напевно, він захотів зі мною дружити, тому що я гарна. А що, я погана, чи що? Звичайно, хороша! Адже з поганим людиною ніхто дружити не захоче!

На радощах я штовхнула ліктем Люську.

- Люсь, а зі мною одна людина хоче дружити!

- Хто? - відразу запитала Люська.

- Я не знаю хто. Тут якось незрозуміло написано.

- Покажи, я розберу.

- Чесне слово, нікому не скажеш?

- Чесне слово!

Люська прочитала записку і скривила губи:

- Якийсь дурень написав! Не міг своє справжнє ім'я сказати.

- А може, він соромиться?

Я оглянула весь клас. Хто ж міг написати записку? Ну хто?.. Добре б, Коля Ликов! Він у нас у класі найрозумніший. Всі хочуть з ним дружити. Але ж у мене стільки трійок! Ні, навряд чи він.

А може, це Юрка Селіверстов написав?.. Та ні, ми з ним дружимо. Став би він ні з того ні з сього мені записку посилати!

На перерві я вийшла в коридор. Я встала біля вікна і стала чекати. Добре б, цей ЯЛО-КВО-КИЛ прямо зараз зі мною подружився!

З класу вийшов Павлик Іванов і відразу попрямував до мене.

Так, значить, це Павлик написав? Тільки цього ще не вистачало!

Павлик підбіг до мене і сказав:

- Синіцина, дай десять копійок.

Я дала йому десять копійок, щоб він скоріше відв'язався. Павлик одразу ж побіг в буфет, а я залишилася біля вікна. Але більше ніхто не підходив.

Раптом повз мене став прогулюватися Бураков. Мені здалося, що він якось дивно на мене поглядає. Він зупинився поруч і став дивитися у вікно. Так, значить, записку написав Бураков?! Тоді вже краще я відразу піду. Терпіти не можу цього Буракова!

- Погода жахлива, - сказав Бураков.

Піти я не встигла.

- Так, погода погана, - сказала я.

- Погодка - гірше не буває, - сказав Бураков.

- Жахлива погода, - сказала я.

Тут Бураков вийняв з кишені яблуко і з хрускотом відкусив половину.

- Бураков, дай відкусити, - не витримала я.

- А воно гірке, - сказав Бураков і пішов по коридору.

Ні, не записку він написав. І слава богові! Другого такого жаднюги на всьому світі не знайдеш!

Я зневажливо подивилася йому вслід і пішла в клас. Я увійшла і обімліла. На дошці величезними літерами було написано:

ТАЄМНИЦЯ!!! ЯЛО-КВО-КИЛ + СИНІЦИНА = ЛЮБОВ!!! НІКОМУ НІ СЛОВА!

В кутку шушукалася з дівчатами Люська. Коли я увійшла, вони всі втупилися на мене і стали сміятися.

Я схопила ганчірку і кинулася витирати дошку.

Тут до мене підскочив Павлик Іванов і зашепотів у самісіньке вухо:

- Це я тобі написав записку.

- Брешеш, не ти!

Тоді Павлик зареготав, як дурень, і заволав на весь клас:

- Ой, сміхота! Так чого з тобою дружити?! Вся в ластовинні, як каракатиця! Синиця дурна!

І тут не встиг я озирнутися, як до нього підскочив Юрка Селіверстов і вдарив цього бовдура мокрою ганчіркою прямо по голові. Павлик завив:

- Ах, так! Всім скажу! Всім, всім, всім про неї скажу, як вона записки отримує! І про тебе все скажу! Це ти їй записку послав! - І він вибіг з класу з дурним криком: - Яло-кво-кил! Яло-кво - кил!

Уроки скінчилися. Ніхто до мене так і не підійшов. Все швидко зібрали підручники, і клас спорожнів. Одні ми з Колею Ликовим залишилися. Коля все ніяк не міг зав'язати шнурок на черевику.

Рипнули двері. Юрка Селіверстов всунув голову в клас, подивився на мене, потім на Миколку і, нічого не сказавши, пішов.

А раптом? Раптом це все-таки Коля написав? Невже Коля?! Яке щастя, якщо Коля! У мене відразу пересохло в горлі.

- Коль, скажи, будь ласка, - ледве видавила з себе я, - це не ти, випадково...

Я не договорила, бо раптом побачила, як Ко - ліни вуха і шия заливаються фарбою.

- Ех, ти! - сказав Коля, не дивлячись на мене. - Я думав, ти... А ти...

- Коля! - закричала я. - Так адже я...

- Базікало ти, ось хто, - сказав Коля. - У тебе язик як помело. І більше я з тобою дружити не хочу. Ще чого не вистачало!

Коля нарешті впорався зі шнурком, встав і вийшов з класу. А я сіла на своє місце.

Нікуди я не піду. За вікном йде такий жахливий дощ. І доля моя така погана, така погана, що гірше не буває! Так і буду сидіти тут до ночі. І вночі буду сидіти. Одна в темному класі, одна у всій темної школі. Так мені і треба.

Увійшла тітка Нюра з відром.

- Іди, дівчино, додому, - сказала тітка Нюра. - Вдома мамка зачекалася.

- Ніхто мене вдома не чекає, тітка Нюра, - сказала я і попленталася з класу.

Погана моя доля! Люська мені більше не подруга. Віра Евстигнеевна поставила мені двійку. Коля Ликов... Про Колю Ликова мені і згадувати не хотілося.

Я повільно одягла пальто в роздягальні і, ледве волочачи ноги, вийшла на вулицю...

На вулиці йшов чудовий, найкращий у світі весняний дощ!!!

По вулиці, задерши коміри, бігли веселі мокрі перехожі!!!

А на ґанку, прямо під дощем, стояв Микола Ликов.

- Пішли,- сказав він.

І ми пішли.

Сторінки: 1 2