Реклама




Оповідання про природу для школярів. Лісове відлуння


Оповідання про природу для школярів. Лісове відлуння

Оповідання про природу для школярів. Розповіді про ліс, про відлуння. Враження маленького хлопчика від відвідування лісу.

Лісове відлуння. Автор: Георгій Скребицкий

Мені було тоді років п'ять або шість. Ми жили в селі.

Одного разу мама пішла в ліс за суницею і взяла мене з собою. Суниці в той рік вродило дуже багато. Вона росла прямо за селом, на старій лісової вирубки.

Як зараз, пам'ятаю я цей день, хоча з тих пір пройшло більше п'ятдесяти років. День був по-літньому сонячний, жаркий. Але тільки ми підійшли до лісу, раптом набігла синя хмарка, і з неї посипався частий великий дощ. А сонце все продовжувало світити. Дощові краплі падали на землю, важко падали про листя. Вони повисали на траві, на гілках кущів і дерев, і в кожній краплині відбивалося, грало сонце.

Не встигли ми з мамою стати під дерево, як сонячний дощик вже закінчився.

- Погляньте-но, Юра, як красиво,- сказала мама, виходячи з-під гілок.

Я глянув. Через усе небо різнобарвним простягнулася дугою веселка. Один її кінець упирався в наше село, а інший йшов далеко в заречные луки.

- Ух, здорово! - сказав я.- Прямо як міст. От би за нього пробігтися!

- Ти краще по землі бігай,- засміялася мама, і ми пішли в ліс збирати суницю.

Ми бродили по галявинах біля купин і пнів і всюди знаходили великі стиглі ягоди.

Від нагрітої сонцем землі після дощу йшов легкий пар. У повітрі пахло квітами, медом і суницею. Потягнеш носом цей чудовий запах - ніби якийсь запашний, солодкий напій глотнешь. А щоб це ще більше було схоже на правду, я зривав суницю і клав її не в кошичок, а прямо в рот.

Я бігав по кущах, струшуючи з них останні дощові краплі. Мама блукала тут же неподалік, і тому мені було зовсім не страшно заблукати в лісі.

Велика жовта метелик пролетів над галявинкою. Я схопив з голови кепку і помчав за нею. Але метелик то спускалася до самої траві, то піднімалась вгору. Я ганявся, ганявся за нею, та так і не впіймав - полетіла кудись у ліс.

Зовсім захеканий, я зупинився і озирнувся навкруги. А де ж мама? Її ніде не було видно.

- Агов! - закричав я, як, бувало, кричав біля будинку, граючи в хованки.

І раптом звідкись здалеку, з глибини лісу, почулося у відповідь: «Ау!»

Я навіть здригнувся. Невже я так далеко втік від мами? Де вона? Як її знайти? Весь ліс, перш такий веселий, тепер здався мені таємничим, страшним.

- Мамо!.. Мама!..- що було сил заволав я, вже готовий розплакатися.

«А-ма-ма-ма-ма-а-а-а!» - ніби перекривив мене хто-то далеко. І в ту ж секунду з-за сусідніх кущів вибігла мама.

- Що ти кричиш? Що сталося? - злякано запитала вона.

- Я думав, ти далеко! - відразу заспокоївшись, відповів я. - Там у лісі хтось дражниться.

- Хто дражниться? - не зрозуміла мама.

- Не знаю. Я кричу - і він теж. Ось послухай! - І я знову, але вже хоробро крикнув: - Агов! Ау!

«Ау! Ау! Ау!» - відгукнулося з лісової дали.

- Так адже це луна! - сказала мама.

- Луна? А що воно там робить?

- Нічого не робить. Твій же голос віддається в лісі, а тобі здається, що хтось тобі відповідає.

Я недовірливо слухав маму. Як же це так: мій голос - і мені відповідає, та ще коли я вже сам мовчу? Я знову спробував крикнути:

- Іди сюди!

«Сюди-а-а-а!» - відгукнулося в лісі.

- Мама, а може, там все-таки хто-небудь дражниться? - нерішуче запитав я.- Ходімо подивимося.

- От дурний який! - засміялася мама.- Ну підемо, якщо хочеш, тільки нікого ми з тобою не знайдемо.

Я взяв маму на всякий випадок за руку - хто його знає, що це за луна! - і ми пішли стежкою в глиб лісу. Зрідка я покрикивал:

- Ти тут?

«Зде-е-е-сь!» - відповідало попереду.

Ми перебралися через лісовий яр і вийшли у світлий березовий лісок. Тут було зовсім не страшно.

Я відпустив мамину руку і побіг вперед.

І раптом я побачив «ехо». Вона сиділа на пеньку спиною до мене. Все сіре, в сірій кошлатою шапці, як дідько з картинки із казок. Я скрикнув і кинувся назад до мами:

- Мама, мама, он відлуння на пеньку сидить!

- Що ти дурниці говориш! - розсердилася мама. Вона взяла мене за руку і хоробро пішла вперед.

- А вона нас не зачепить? - запитував я.

- Не дурій, будь ласка,- відповіла мама. Ми вийшли на галявину.

- Геть, геть! - зашепотів я.

- Так це ж дід Кузьма корів пасе!

Почувши мамин голос, «ехо» обернулося, і я побачив знайому білу бороду, вуса і брови, теж білі, наче з вати, наче їх навмисне приклеїли до загорелому, зморщеному, як печене яблуко, обличчя.

- Дідусь, а я думав, ти - луна! - закричав я, підбігаючи до старого.

- Луна? - здивувався той, опускаючи дерев'яну дудочку - жалейку, яку він выстругивал ножем.- Ехо - це, милий, не людина. Це лісовий голос.

- Як - лісовий голос? - не зрозумів я.

- А так. Ти гукнеш в лісі, а він тобі і відгукнеться. Кожне деревце, кожний кущик відгомін дає. Ось послухай, як ми з ними переговариваемся.

Дід підняв свою дудочку - жалейку - і заграв ніжно, протяжно. Він грав, немов наспівував якусь сумну пісеньку. А десь далеко-далеко в лісі йому вторив інший такий же голос.

Підійшла мама і села на сусідній пеньок. Дідусь скінчив грати, і луна теж кончило.

- Ось, синку, чув тепер, як я з лісом перекликаюсь? - сказав старий.- Ехо - це сама душа лісу. Що птах свисне, що звір закричить - все тобі передасть, нічого не приховає. А ти ходи по лісі та слухай його. Воно тобі всю лісову таємницю відкриє.

Так я тоді і не зрозумів, що ж таке відлуння.

Але зате на все життя полюбив його, полюбив, як таємничий голос лісу, як пісню жалейки, як стару дитячу казку.

І тепер, через багато-багато років, лише почую луна в лісі - відразу пригадується мені: сонячний день, берези, полянка і посеред неї на старому пні щось кошлате, сіре. Може, це наш сільський пастух сидить, а може, і не пастух, а казковий дідусь лісовик. Сидить він на пеньку, стругає кленову дудочку - жалейку. А потім буде грати на ній в тиху вечірню годину, коли засинають дерева, трава і квіти, повільно із-за лісу вибирається рогатий місяць і настає літня ніч.