Реклама












Розповіді про весну для початкової школи


Розповіді про весну для початкової школи

Розповіді на тему Весна для школярів

Олексій Ремізов

КОСТРОМА

Трохи тільки ліс одягнеться листочками і тепле небо завьется білястими чубчиками, скине Кострома свою колючку - ежовую шубку, протре глазыньки та з стодоли на всі чотири сторони, куди взглянется, і піде собі.

Йде вона з талим болотцам, за вспаханным полів та де-небудь на зеленій галявині і заляже; лежить-валяється, черевце собі лапкою чухає, черевце у Костроми мяконькое, переливається.

Любить Кострома посвяткувати, блінков поїсти та кисельку журавлинного з сливочками та з пеночками. А так вона нікого не їсть, тільки видається: зловить своїм жовтеньким усиком мушку якусь комашку, посмокче язичком медові крильця, а потім і випустить - нехай їх!

Теплінь, теплінь, благодать одна!

Ще любить Кострома з малими ребятками повозитися, поваландаться: по серцю їй лепуны-щекотуньи малесенькі.

Знає вона про те, що в колисках діється, і хто груди смокче, і хто молочко сьорбає, кличе кожне дитя по імені і всіх відрізнити може.

І всі від мала до велика величають Кострому пісенькою.

На те вона і Кострома-Костромушка.

Лежить Кострома, валяється, розминає свої білі кісточки, черевцем прямо до сонечка.

Запримітять де дітлахи її лице, та гайда гуртом взапуски. І скачуть пташинки пестренькие, бігом біжать, тягнуться стрічкою і чувыркают-чивикают, як горобчики.

А наскочать на галявину, візьмуть один одного за руки так кругом, кругом Костромушки і підуть танцювати.

Танцюють і танцюють, співають пісеньку.

А вона лежить, лежона-нежона, ніжиться, валяється.

- Вдома Кострома?

- Вдома.

- Що вона робить?

- Спить.

І знову закружляють, закрутяться, ніжками тупотять-притопывают, а голосочки, як бубонці, і дзвенять і заливаються, - не наздогнати і птиці за такими свистульками.

- Вдома Кострома?

- Вдома.

- Що вона робить?

- Встає.

Постає Кострома, піднімається на лапочки, обводить глазыньками, поводить жовтеньким усиком, надається: кого б їй наперед зловити.

- Вдома Кострома?

- Вдома.

- Що вона робить?

- Свербить.

Так коло за колом ходять по сонцю кругом Костромушки, грають пісеньку, допытывают: що Кострома поробляє?

А Кострома-Костромушка і пила, і поїла, і в баню пішла, і з лазні повернулася, сіла чай пити, чаю попила, прикурнула на трішечки, встала, гуляти збирається...

- Вдома Кострома?

- Вдома.

- Що вона робить?

- Померла.

Померла Кострома, померла!

І піднімається такий крик і вереск, що самі звірі-звірі, які вийшли з - за ялинників на Костромушку подивитися, ла - тати на поступки, - ось який крик і вереск!

І кидаються всі вперемішку на мертву, піднімають її до себе на руки і несуть ховати до ключика.

Померла Кострома, померла!

Йдуть та йдуть, несуть мертву, несуть Костромушку, співають пісеньку.

В'ється пісенька, перепурхує, блакитним жучком з квітки по травушке, повіває вітерець, розплітає у дівчаток коски, махає стрічками і дзвенить-дзижчить, відгукується далеко за тим синім лісом.

Поле проходять, галявинку, лісок за ліском, проходять калиновий міст, ось і ярок, ось ключик - і біжить і недвижен - сіра іскорка-бджілка...

І раптом розкриває Кострома свої мертві глазыньки, пошевеливает жовтеньким усиком, - ам!

Ожила Кострома, ожила!

З криком і вереском опускають додолу Костромушку та хто куди - врозтіч.

Миттю схопилася Костромушка на ноги та бігом, бігом - наздогнала, переловила всіх, - возяться. Стіг з квіточок! Реготу, реготу скільки, - писк, визготня. Лоскоче, цілує, козу робить, усиком водить, буцається, сама піддається, - попалася! Гляньте-но! гляньте-но, як забарахтались! - повалили Костромушку, санчата загнули, щипають, лоскочуть - мала купа, та не зовсім! І! - розсипався стіг з квіточок.

Ожила Кострома, ожила!

Вирвалася Костромушка так швидко до ключика, припала до ключика, наситилася і знову на галявину пішла.

І лягла на зелену, на прохолодну. Лежить, розвалилася, валяється, лапкою черевце чухає, - черевце у Костроми мяконькое, переливається.

Теплінь, теплінь, благодать одна!

Там розорані поля зеленій зеленятся, там у синьому лісі з нір і барлогів виходять, ідуть і течуть по чорним утолокам, за пробойным стежках Божі звірі, там на згубному болоті в червоному верболозі Леснь-птах гніздо в'є, там за болотом, за лісом Єгорій батогом б'є...

Пісенька в'ється, перепурхує з квіточки по травушке, строката пісенька-стрічка...

А над полем і полем, лісом і лісом прямо над Костромушкой - небо - церква хлібна, калачем замкнені, млинцем затворена.

Олексій Ремізов

КІШКИ І МИШКИ

Плуталися мишки в полі. Тягли кульок з кістяними зубами: чимало їх за зиму потрапило від хлопців в нірку. А тепер приходила пора за зуб кістяний віддавати зуб залізний, а багато треба зубів, мишки не знали.

Шлях їм лежав полем в молоденький березняк. Там під Заячими вушками - конваліями, у Громовий стрілки могли вони добре примоститися і злагодити нелегка справа. Ні Громова стріла, ні білі Заячі вушка не видадуть мишок.

Пройшов вечор дощик з громом та блискавкою, і жарынь, що твоє літо.

Просувалися мишки не споро.

Одна мишка на чолі йшла, казала дорогу хвостиком, - свистуха відчайдушна, дурила всім мишкам голову.

- Нікого я не боюся, - егозила єгоза, подшаркивала рожевої золотком, - самому Коту на лапу наступлю, шукай-свищі, вывернусь!

Пихкали мишки, диву давалися, так отговор казали: накличе ще біди який, ніг не збереш.

А вже Кот-Котонай і йде з своєї Кото - феевной, пыжит сиве усищи, співає пісеньку.

Мишка на нього:

- Хто ти такий?

- Та я Кіт-Котонай! - здивувався Кіт.

- А я тебе не боюся.

- Чого мене боятися, - завів Котонай солодко зелені очі, - я нічого поганого не зроблю.

- А тобі мене не спіймати!

- Ну, це ще побачимо.

- І не смотревши...

Але вже Кіт наершился, прицелил очей, хотів на мишку кинутися.

А мишка стала на п'ятки, стулила хвостик проміж лапок, пошевеливает хвостиком.

- Ні вже, - каже, - так цього не годиться, ти сядь ось тут на камінець і сиди смирно, а нам давай твою Котофеевну, і нехай вона мене ловить.

Потягнувся Кот-Котонай, глипнув Котофеевне. Пішла Котофеевна до мишкам, сам сів на камінчик, задер вгору задню лапу пальцем, заховав мордочку в черевце, став шукатися.

Блоховат був Кіт, строковат Котонай, співав пісеньку.

- Ми з тобою, кішка, станемо в серединку, а вони нехай за лапки тримаються і нехай крутяться навколо нас, я куди хочу, туди можу вискочити, а тобі буде двоє воріт, ось ці так ці, ну, раз, два, три - лови!

Пискнула мишка та з кона від кішки жиг! - закрутилася.

Кішка за мишкою, мишка від кішки, кішка наліво, мишка направо, кішка лапкою хвать мишку, а мишка:

- Брись, кішка! - так за ворота: - Що, кішка, з'їла?

Крутиться, вертиться, метається кішка.

Крутяться, крутяться, крутяться мишки, тримаються міцно за лапки, та далі по полю, та далі по травичці, та далі по купинах.

Заманює мишка-шахрайка кішку під Заячі вушка.

- Де ти, Кіт, де, Котонай! - Котофеевна кличе.

Втратили зовсім Кота-седоуса з виду.

Блоховат був Кіт, строковат Котонай, співав пісеньку.

Кішка з кона у ворота:

- Бережись, мишка, зловлю!

Мишка бігом, сиганула - живо-два - та в кін.

Кішка за мишкою, мишка від кішки, крутяться, крутяться мишки, хитра мишка, плутиха, ось піддається, вже стрибнула кішка...

Стій! - березняк, Заячі вушка, Громова стрілка...

Туди-сюди, глянь, а мишок і немає - канули мишки.

Вигнула сердито Котофеевна хвостик, надула гидливо червоненький ротик, язичок нагострила: «Тут вони десь, а де, не зрозумієш».

- Щоб вас нелегка! - І пішла Котофеевна.

Йшла шукати Котоная, курлыкала.

Вянули вітри, пыхало спекою.

А мишки вишкірив зуби, взялися за зуби.

Полкулька розгубили по дорозі - ека досада! - запитає з них Громова стрілка, не дасть їм залізні зуби.

Заячі вушка - біла стінка загороджували мишок.

І тихо гойдалися берези, обсипали на мишок золоті сережки, висли прохолодою.

Олексій Ремізов

ГУСИ-ЛЕБЕДІ

Ще до світанку, коли чорти билися на кулачки, і збиралася зоря в схід зійти, і підкидав вітер шовкової батогом, вийшов із лісу вовк у поле погуляти.

Канули чорти в яр, зайнялася зоря, викотилося на світанку сонце.

А під сонцем рай-дерево розпустило свій бузковий медовий колір.

Прокинулися Гуси. Попросилися гуси у матері в поле політати. Не перечила мати відпустила гусей у поле, сама залишилася на озері, села яйце нести. Несла яйце, не помітила, як вже день підійшов до вечора. Забідкалася мати, кличе дітей:

- Гуси-лебеді, додому! Гуси кричать:

- Вовк під горою!

- Що він робить?

- Качку щипає.

- Яку?

- Сіру та білу.

- Летите, не бійтеся... Побігли гуси з поля. А вовк тут як тут. Перейняв все стадо, потягнув гусей під гірку. Йому, сірому, тільки того і треба.

- Готуйтеся, - оголосив вовк гусям, - я зараз вас є буду.

Заблагали гуси:

- Не губи нас, сірий вовк, ми тобі за лапочка віддамо за гусячої.

- Нічого не можу вдіяти, я - вовк сірий.

Поскубли гуси травички, сіли в купку, а вже сонечко заходить, додому хочеться.

Вовк в ті пори собі точив зуби: иступил, ласуючи качками.

А мати, як побачила, що недобре сталося з дітьми, знялася з озера та в полі. Політала по полю, покликала, бачить - пір'ячко валяються, та слідом прямо й прийшла до гірці.

Стала вона думати, як їй своїх знайти, - у вовка були там і інші гуси, - думала, думала і придумала: пішла ходити по гусям так тихенько за вушко смикати. Який гусак пискне, стало бути, її - матернин, а який закукурікає, не її - вовків.

Так всіх своїх і знайшла.

Вже й зраділи гуси, ґвалт підняли.

Кинув вовк зуби точити, побіг подивитися, в чому справа.

Тут-то вони на нього, на сірого, і напали. Схопили вовка за боки, поволокли на гірку, розклали під рай-деревом та таку лазню поставили, не приведи Бог.

- Ви мені хвіст-то не відірвіть! - може гусей вовк, відбрикувався.

Поскубли-таки його добряче, уморились так знову на озеро: пора й спати лягати.

Піднявся вовк спіймавши облизня, пішов у ліс.

Возныла темна хмара вкрила небо.

А в темряві білі томновали по лузі дівки-пустоволоски та баби-самокрутки, поливали одолень-траву.

Вилізли на берег водяники, познімали з себе тіну, сіли на колоди і попливли.

Ішов сірий вовк, спотикався про межу, думав-гадав про Івана-царевича.

На озері гуси уві сні реготали.

Олексій Ремізов

ЗОЗУЛЯ

Давним-давно прилетів кулик з-за моря, приніс золоті ключі, замкнув холодну зиму, отомкнул землю, випустив з неволья воду, траву, тепле час.

Річка розмила піски, підмила берег, підпливла до орешенью і пішла назад до берега.

Розквітла яблунька в білий колір, зблякли квіти, опадав колір.

З зорі до зорі сонце перекотилося, повіяли ніжні вітри, пробудили полі.

Сторожував кулик поле, рання пташка, підчищав носок.

По полю юрбою йшли дівчатка, рвали запашні волошки, зазивали зозулю.

Кукушечье-горюшечье на виловатой сосні скучила, не сиділося зозулі в лісі, піднялася на луки.

По діброві доріжка лежить.

Дівчатка згорнули на доріжку. Під широким лопухом несли зозулю, плели вінки.

За дібровою на красі стоїть гора-круча. На тій горі на крутіше супроти сонця стоїть берізка.

Обливалася росою кучерява берізка.

Посадили дівчинки зозулю на берізку. Заламали білу, заплели віночком. Схопилися рука об руку і пішли кругом зозулі.

- Зозуленька, борова, чого в лісі не сиділа?

- Волі немає, води немає.

- Де ж воля?

- Пішла воля по лугах.

- Де вода?

- Пішла вода по болотах.

- Лети, зозуленька, лети, борова, в луках пташки співають, соловейко свище.

Сіли дівчинки на примятую траву, поїли коржів, цілувалися, покумились один з одним і у вінках рушили до річки.

Там роздяглися і з берега увійшли у воду. По воді пустили вінки.

Пливли вінки, кукувала зозуля.

- Зозуля, зозуля, скільки років мені залишилося жити?

Пішли обійнявшись дівчинки з річки, зайшло сонце.

Вийшла з бору стара баба Ворогуша, пішла з милицею по полю.

Преклонялось поле, доцветал хліб.

Перехожая зірочка перейшла до горе-крутіше, засяяла синьою волошкою.

Пливли вінки, кукувала зозуля.

- Зозуля, зозуля, скільки років мені залишилося жити?

Червона жар-жаром зоря не гаснула.

У високій траві В півниках всю ніч до перших півнів стрекотом коваль-чирюкан.

Сторінки: 1 2 3