Трохи тільки ліс одягнеться листочками і тепле небо завьется білястими чубчиками, скине Кострома свою колючку - ежовую шубку, протре глазыньки та з стодоли на всі чотири сторони, куди взглянется, і піде собі.
Йде вона з талим болотцам, за вспаханным полів та де-небудь на зеленій галявині і заляже; лежить-валяється, черевце собі лапкою чухає, черевце у Костроми мяконькое, переливається.
Любить Кострома посвяткувати, блінков поїсти та кисельку журавлинного з сливочками та з пеночками. А так вона нікого не їсть, тільки видається: зловить своїм жовтеньким усиком мушку якусь комашку, посмокче язичком медові крильця, а потім і випустить - нехай їх!
Теплінь, теплінь, благодать одна!
Ще любить Кострома з малими ребятками повозитися, поваландаться: по серцю їй лепуны-щекотуньи малесенькі.
Знає вона про те, що в колисках діється, і хто груди смокче, і хто молочко сьорбає, кличе кожне дитя по імені і всіх відрізнити може.
І всі від мала до велика величають Кострому пісенькою.
На те вона і Кострома-Костромушка.
Лежить Кострома, валяється, розминає свої білі кісточки, черевцем прямо до сонечка.
Запримітять де дітлахи її лице, та гайда гуртом взапуски. І скачуть пташинки пестренькие, бігом біжать, тягнуться стрічкою і чувыркают-чивикают, як горобчики.
А наскочать на галявину, візьмуть один одного за руки так кругом, кругом Костромушки і підуть танцювати.
Танцюють і танцюють, співають пісеньку.
А вона лежить, лежона-нежона, ніжиться, валяється.
- Вдома Кострома?
- Вдома.
- Що вона робить?
- Спить.
І знову закружляють, закрутяться, ніжками тупотять-притопывают, а голосочки, як бубонці, і дзвенять і заливаються, - не наздогнати і птиці за такими свистульками.
- Вдома Кострома?
- Вдома.
- Що вона робить?
- Встає.
Постає Кострома, піднімається на лапочки, обводить глазыньками, поводить жовтеньким усиком, надається: кого б їй наперед зловити.
- Вдома Кострома?
- Вдома.
- Що вона робить?
- Свербить.
Так коло за колом ходять по сонцю кругом Костромушки, грають пісеньку, допытывают: що Кострома поробляє?
А Кострома-Костромушка і пила, і поїла, і в баню пішла, і з лазні повернулася, сіла чай пити, чаю попила, прикурнула на трішечки, встала, гуляти збирається...
- Вдома Кострома?
- Вдома.
- Що вона робить?
- Померла.
Померла Кострома, померла!
І піднімається такий крик і вереск, що самі звірі-звірі, які вийшли з - за ялинників на Костромушку подивитися, ла - тати на поступки, - ось який крик і вереск!
І кидаються всі вперемішку на мертву, піднімають її до себе на руки і несуть ховати до ключика.
Померла Кострома, померла!
Йдуть та йдуть, несуть мертву, несуть Костромушку, співають пісеньку.
В'ється пісенька, перепурхує, блакитним жучком з квітки по травушке, повіває вітерець, розплітає у дівчаток коски, махає стрічками і дзвенить-дзижчить, відгукується далеко за тим синім лісом.
Поле проходять, галявинку, лісок за ліском, проходять калиновий міст, ось і ярок, ось ключик - і біжить і недвижен - сіра іскорка-бджілка...
І раптом розкриває Кострома свої мертві глазыньки, пошевеливает жовтеньким усиком, - ам!
Ожила Кострома, ожила!
З криком і вереском опускають додолу Костромушку та хто куди - врозтіч.
Миттю схопилася Костромушка на ноги та бігом, бігом - наздогнала, переловила всіх, - возяться. Стіг з квіточок! Реготу, реготу скільки, - писк, визготня. Лоскоче, цілує, козу робить, усиком водить, буцається, сама піддається, - попалася! Гляньте-но! гляньте-но, як забарахтались! - повалили Костромушку, санчата загнули, щипають, лоскочуть - мала купа, та не зовсім! І! - розсипався стіг з квіточок.
Ожила Кострома, ожила!
Вирвалася Костромушка так швидко до ключика, припала до ключика, наситилася і знову на галявину пішла.
І лягла на зелену, на прохолодну. Лежить, розвалилася, валяється, лапкою черевце чухає, - черевце у Костроми мяконькое, переливається.
Теплінь, теплінь, благодать одна!
Там розорані поля зеленій зеленятся, там у синьому лісі з нір і барлогів виходять, ідуть і течуть по чорним утолокам, за пробойным стежках Божі звірі, там на згубному болоті в червоному верболозі Леснь-птах гніздо в'є, там за болотом, за лісом Єгорій батогом б'є...
Пісенька в'ється, перепурхує з квіточки по травушке, строката пісенька-стрічка...
А над полем і полем, лісом і лісом прямо над Костромушкой - небо - церква хлібна, калачем замкнені, млинцем затворена.
Плуталися мишки в полі. Тягли кульок з кістяними зубами: чимало їх за зиму потрапило від хлопців в нірку. А тепер приходила пора за зуб кістяний віддавати зуб залізний, а багато треба зубів, мишки не знали.
Шлях їм лежав полем в молоденький березняк. Там під Заячими вушками - конваліями, у Громовий стрілки могли вони добре примоститися і злагодити нелегка справа. Ні Громова стріла, ні білі Заячі вушка не видадуть мишок.
Пройшов вечор дощик з громом та блискавкою, і жарынь, що твоє літо.
Просувалися мишки не споро.
Одна мишка на чолі йшла, казала дорогу хвостиком, - свистуха відчайдушна, дурила всім мишкам голову.
- Нікого я не боюся, - егозила єгоза, подшаркивала рожевої золотком, - самому Коту на лапу наступлю, шукай-свищі, вывернусь!
Пихкали мишки, диву давалися, так отговор казали: накличе ще біди який, ніг не збереш.
А вже Кот-Котонай і йде з своєї Кото - феевной, пыжит сиве усищи, співає пісеньку.
Мишка на нього:
- Хто ти такий?
- Та я Кіт-Котонай! - здивувався Кіт.
- А я тебе не боюся.
- Чого мене боятися, - завів Котонай солодко зелені очі, - я нічого поганого не зроблю.
- А тобі мене не спіймати!
- Ну, це ще побачимо.
- І не смотревши...
Але вже Кіт наершился, прицелил очей, хотів на мишку кинутися.
А мишка стала на п'ятки, стулила хвостик проміж лапок, пошевеливает хвостиком.
- Ні вже, - каже, - так цього не годиться, ти сядь ось тут на камінець і сиди смирно, а нам давай твою Котофеевну, і нехай вона мене ловить.
Потягнувся Кот-Котонай, глипнув Котофеевне. Пішла Котофеевна до мишкам, сам сів на камінчик, задер вгору задню лапу пальцем, заховав мордочку в черевце, став шукатися.
Блоховат був Кіт, строковат Котонай, співав пісеньку.
- Ми з тобою, кішка, станемо в серединку, а вони нехай за лапки тримаються і нехай крутяться навколо нас, я куди хочу, туди можу вискочити, а тобі буде двоє воріт, ось ці так ці, ну, раз, два, три - лови!
Пискнула мишка та з кона від кішки жиг! - закрутилася.
Кішка за мишкою, мишка від кішки, кішка наліво, мишка направо, кішка лапкою хвать мишку, а мишка:
- Брись, кішка! - так за ворота: - Що, кішка, з'їла?
Крутиться, вертиться, метається кішка.
Крутяться, крутяться, крутяться мишки, тримаються міцно за лапки, та далі по полю, та далі по травичці, та далі по купинах.
Заманює мишка-шахрайка кішку під Заячі вушка.
- Де ти, Кіт, де, Котонай! - Котофеевна кличе.
Втратили зовсім Кота-седоуса з виду.
Блоховат був Кіт, строковат Котонай, співав пісеньку.
Кішка з кона у ворота:
- Бережись, мишка, зловлю!
Мишка бігом, сиганула - живо-два - та в кін.
Кішка за мишкою, мишка від кішки, крутяться, крутяться мишки, хитра мишка, плутиха, ось піддається, вже стрибнула кішка...
Стій! - березняк, Заячі вушка, Громова стрілка...
Туди-сюди, глянь, а мишок і немає - канули мишки.
Вигнула сердито Котофеевна хвостик, надула гидливо червоненький ротик, язичок нагострила: «Тут вони десь, а де, не зрозумієш».
- Щоб вас нелегка! - І пішла Котофеевна.
Йшла шукати Котоная, курлыкала.
Вянули вітри, пыхало спекою.
А мишки вишкірив зуби, взялися за зуби.
Полкулька розгубили по дорозі - ека досада! - запитає з них Громова стрілка, не дасть їм залізні зуби.
Заячі вушка - біла стінка загороджували мишок.
І тихо гойдалися берези, обсипали на мишок золоті сережки, висли прохолодою.
Ще до світанку, коли чорти билися на кулачки, і збиралася зоря в схід зійти, і підкидав вітер шовкової батогом, вийшов із лісу вовк у поле погуляти.
Канули чорти в яр, зайнялася зоря, викотилося на світанку сонце.
А під сонцем рай-дерево розпустило свій бузковий медовий колір.
Прокинулися Гуси. Попросилися гуси у матері в поле політати. Не перечила мати відпустила гусей у поле, сама залишилася на озері, села яйце нести. Несла яйце, не помітила, як вже день підійшов до вечора. Забідкалася мати, кличе дітей:
- Гуси-лебеді, додому! Гуси кричать:
- Вовк під горою!
- Що він робить?
- Качку щипає.
- Яку?
- Сіру та білу.
- Летите, не бійтеся... Побігли гуси з поля. А вовк тут як тут. Перейняв все стадо, потягнув гусей під гірку. Йому, сірому, тільки того і треба.
- Готуйтеся, - оголосив вовк гусям, - я зараз вас є буду.
Заблагали гуси:
- Не губи нас, сірий вовк, ми тобі за лапочка віддамо за гусячої.
- Нічого не можу вдіяти, я - вовк сірий.
Поскубли гуси травички, сіли в купку, а вже сонечко заходить, додому хочеться.
Вовк в ті пори собі точив зуби: иступил, ласуючи качками.
А мати, як побачила, що недобре сталося з дітьми, знялася з озера та в полі. Політала по полю, покликала, бачить - пір'ячко валяються, та слідом прямо й прийшла до гірці.
Стала вона думати, як їй своїх знайти, - у вовка були там і інші гуси, - думала, думала і придумала: пішла ходити по гусям так тихенько за вушко смикати. Який гусак пискне, стало бути, її - матернин, а який закукурікає, не її - вовків.
Так всіх своїх і знайшла.
Вже й зраділи гуси, ґвалт підняли.
Кинув вовк зуби точити, побіг подивитися, в чому справа.
Тут-то вони на нього, на сірого, і напали. Схопили вовка за боки, поволокли на гірку, розклали під рай-деревом та таку лазню поставили, не приведи Бог.
- Ви мені хвіст-то не відірвіть! - може гусей вовк, відбрикувався.
Поскубли-таки його добряче, уморились так знову на озеро: пора й спати лягати.
Піднявся вовк спіймавши облизня, пішов у ліс.
Возныла темна хмара вкрила небо.
А в темряві білі томновали по лузі дівки-пустоволоски та баби-самокрутки, поливали одолень-траву.
Вилізли на берег водяники, познімали з себе тіну, сіли на колоди і попливли.
Ішов сірий вовк, спотикався про межу, думав-гадав про Івана-царевича.
На озері гуси уві сні реготали.
Давним-давно прилетів кулик з-за моря, приніс золоті ключі, замкнув холодну зиму, отомкнул землю, випустив з неволья воду, траву, тепле час.
Річка розмила піски, підмила берег, підпливла до орешенью і пішла назад до берега.
Розквітла яблунька в білий колір, зблякли квіти, опадав колір.
З зорі до зорі сонце перекотилося, повіяли ніжні вітри, пробудили полі.
Сторожував кулик поле, рання пташка, підчищав носок.
По полю юрбою йшли дівчатка, рвали запашні волошки, зазивали зозулю.
Кукушечье-горюшечье на виловатой сосні скучила, не сиділося зозулі в лісі, піднялася на луки.
По діброві доріжка лежить.
Дівчатка згорнули на доріжку. Під широким лопухом несли зозулю, плели вінки.
За дібровою на красі стоїть гора-круча. На тій горі на крутіше супроти сонця стоїть берізка.
Обливалася росою кучерява берізка.
Посадили дівчинки зозулю на берізку. Заламали білу, заплели віночком. Схопилися рука об руку і пішли кругом зозулі.
- Зозуленька, борова, чого в лісі не сиділа?
- Волі немає, води немає.
- Де ж воля?
- Пішла воля по лугах.
- Де вода?
- Пішла вода по болотах.
- Лети, зозуленька, лети, борова, в луках пташки співають, соловейко свище.
Сіли дівчинки на примятую траву, поїли коржів, цілувалися, покумились один з одним і у вінках рушили до річки.
Там роздяглися і з берега увійшли у воду. По воді пустили вінки.
Пливли вінки, кукувала зозуля.
- Зозуля, зозуля, скільки років мені залишилося жити?
Пішли обійнявшись дівчинки з річки, зайшло сонце.
Вийшла з бору стара баба Ворогуша, пішла з милицею по полю.
Преклонялось поле, доцветал хліб.
Перехожая зірочка перейшла до горе-крутіше, засяяла синьою волошкою.
Пливли вінки, кукувала зозуля.
- Зозуля, зозуля, скільки років мені залишилося жити?
Червона жар-жаром зоря не гаснула.
У високій траві В півниках всю ніч до перших півнів стрекотом коваль-чирюкан.