Реклама












Розповіді про сім'ю для молодших школярів


Розповіді про сім'ю для молодших школярів

Цікаві та повчальні оповідання для школярів. Розповіді про сімейні взаємини, цікаві родинні історії для дітей.

Чарівне слово. Автор: Ст. А. Осеева

Маленький дідок з довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.

- Посуньтеся, - сказав йому Павлик і присів на край.

Старий посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:

- З тобою щось трапилося?

- Ну й гаразд! А вам-то що? - покосився на нього Павлик.

- Мені нічого. А от ти зараз кричав, плакав, сварився з кимось...

- Ще б! - сердито буркнув хлопець.- Я скоро зовсім втечу з дому.

- Втечеш?

- Втечу! З-за однієї Оленки втечу. - Павлик стиснув кулаки. - Я їй зараз трохи не піддав гарненько! Ні однієї фарби не дає! А у самої скільки!

- Не дає? Ну, з-за цього тікати не варто.

- Не тільки з-за цього. Бабуся за одну морквину з кухні мене прогнала... прямо ганчіркою, ганчіркою...

Павлик засопів від образи.

- Дурниці! - сказав старий. - Один полає, інший пошкодує.

- Ніхто мене не жаліє! - крикнув Павлик. - Брат їде на човні кататися, а мене не бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла утащу, сам човен залізу!»

Павлик стукнув кулаком по лавці. І раптом замовк.

- Що ж, не бере тебе брат?

- А чому ви всі питаєте?

Старий розгладив довгу бороду:

- Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово...

Павлик розкрив рот.

- Я скажу тобі це слово. Але пам'ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись прямо в очі тому, з ким говориш. Пам'ятай - тихим голосом, дивлячись прямо в очі...

- А яке слово?

Старий нахилився до самого вуха хлопчика. М'яка борода його торкнулася Павликовой щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:

- Це чарівне слово. Але не забудь, як потрібно говорити.

- Я спробую, - посміхнувся Павлик, - я зараз спробую.

Він схопився і побіг додому.

Лена сиділа за столом і малювала. Фарби - зелені, сині, червоні - лежали перед нею. Побачивши Павлика, вона зараз же згребла їх у купу і накрила рукою.

«Обдурив старий! - з досадою подумав хлопчик. - Хіба така зрозуміє чарівне слово!..»

Павлик боком підійшов до сестри і потягнув її за рукав. Сестра озирнулася. Тоді, дивлячись їй в очі, тихим голосом хлопчик сказав:

- Лена, дай мені одну фарбу... будь ласка...

Олена широко розкрила очі. Пальці її розтулилися, і, знімаючи руку зі столу, вона зніяковіло пробурмотів:

- Ка кую...тобі?

- Мені синю, - несміливо сказав Павлик.

Він фарбу взяв, потримав її в руках, походив з нею по кімнаті і віддав сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівному слові.

«Піду до бабусі. Вона куховарить. Прожене чи ні?»

Павлик відчинив двері в кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки. Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате обличчя, заглянув в очі і прошепотів:

- Дай мені шматочок пиріжка... будь ласка.

Бабуся випросталась.

Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшки, в очах, у посмішці...

- Гаряченького... гаряченького захотів, голубе мій! - примовляла вона, вибираючи найкращий, рум'яний пиріжок.

Павлик підстрибнув від радості і поцілував її в обидві щоки.

«Чарівник! Чарівник!» - повторював він про себе, згадуючи старого.

За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного слова брата. Коли брат сказав, що поїде кататися на човні, Павлик поклав руку на його плече і тихо попросив:

- Візьми мене, будь ласка.

За столом відразу всі замовкли. Брат підняв брови і усміхнувся.


Дурний воробей. Автор: В. П. Картушин

Гостем виявився... горобець! В кватирку залетів. Сидить на рамі і пижиться від страху.

«Тепер він мій, - одразу подумав я. - Раз сам залетів, значить, повинен жити тут».

- Тату, - запитав я, - а де клітини продаються?

Папа покосився на мене трохи здивовано.

- Ти бач! Клітку вже подавай. А ти запитай спочатку, - тато ткнув пальцем в притихшего горобця, - йому потрібна твоя клітина?

Я образився: зовсім за маленького приймає - ніби не знає, що птахи, особливо горобці, по-людськи не вміють розмовляти. А я по-пташині не вмію. Як же я запитаю? І питати нічого: мій горобець, сам залетів.

- Він же сам залетів, - сказав я й простягнув руку, погладити горобчика.

Але той раптом заметушився, запищав, заплескав крилами. Я від несподіванки навіть руку відсмикнув і в кут відскочив.

- Чого він? - запитав я у тата. - Я ж з ним подружитися хочу.

Батько замість відповіді сам запитав:

- От подумай: тобі б сподобалося в клітці жити?

Згадавши клітини, які бачив у зоопарку, я відразу відповів:

- Ні, не сподобалося б.

- Так. А тепер скажи мені, що таке скло?

- Це вікно, - швидко відповів я, а тато чомусь задумався, але потім все-таки сказав:

- Гаразд. Майже правильно. А горобець, як ти думаєш, це знає?

«А горобцю це і непотрібно знати, - подумав я. - Його справа горобине: літай собі, так чирикай, так кішці не попадайся, навіщо йому знати про скло якийсь». Так я татові і відповів. Тато залишився незадоволений мною, так незадоволений, що від невдоволення цілий стакан води випив. Випив, а мені запропонувати забув, хоча ми завжди всі разом робимо.

- Зайдемо з іншого кінця, - зітхнувши, сказав папа. - Ти любиш ходити в гості?

- Дуже люблю.

- А коли довго гостюєш, додому хочеться?

- Якщо у бабки Полі...

- Ні, - перебив папа, - у якогось злого дядька або тітки.

- А злі все при царі жили.

Тут тато чомусь розсердився і збуджено заговорив:

- Додому він хоче! Ясно? Додому! У небо. І не знає, що скло - це скло!

- А чому він у кватирку не вилетить? - запитав я. - Залетів адже у кватирку?

- Дурний бо, - майже закричав батько - такий же, як і ти, дурний!

Я злякався, образився. Хотів заплакати, але передумав, адже тато трошки прав. Як ми відразу не здогадалися: треба зловити його і випустити в кватирку. А коли горобчик скучить, він знову до нас прилетить.

І я сказав татові про це, сказав, хоча губи самі собою роз'їжджалися в різні боки і в очах - спочатку в одному, а потім в іншому - починало пощипувати... А тато раптом посміхнувся і поцілував мене в маківку.

В кулаці у тата воробей сидів спокійно - просто дивно, і не пищав, і головою не крутив. І я зовсім не боявся його, розглянув гарненько і очі горобині, і дзьоб, і маленькі пір'їнки. І навіть погладив одним пальцем, тому що голови у воробйов дуже маленькі.

А потім він полетів.

А потім все було, як зазвичай буває вдома.

Але коли я ліг спати і лежав один у темній кімнаті, я раптом уявив себе маленьким дурним воробушком, який не знає, що скло прозоре, але крізь нього не пройти, тобто не пролетіти. Не знає, що він в гостях у добрих, а не у злих, не знає, що рука, яка ловить його, хоче її випустити, а інша, менша, - тільки погладити, тільки погладити і все... Коли я представив все це, так мені стало шкода себе-горобчика, і цього горобця шкода, і його маму і тата, адже, звичайно, вони хвилювалися, нервували, - так шкода стало, що я поплакав трохи. Поплакав і перестав, щоб сильно не розплакатися, а то прийдуть тато і мама, - а що їм поясниш?.. От добре б пташиний мову вивчити...