Розповіді про сім'ю для молодших школярів

Цікаві та повчальні оповідання для школярів. Розповіді про сімейні взаємини, цікаві родинні історії для дітей.

Чарівне слово. Автор: Ст. А. Осеева

Маленький дідок з довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.

- Посуньтеся, - сказав йому Павлик і присів на край.

Старий посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:

- З тобою щось трапилося?

- Ну й гаразд! А вам-то що? - покосився на нього Павлик.

- Мені нічого. А от ти зараз кричав, плакав, сварився з кимось...

- Ще б! - сердито буркнув хлопець.- Я скоро зовсім втечу з дому.

- Втечеш?

- Втечу! З-за однієї Оленки втечу. - Павлик стиснув кулаки. - Я їй зараз трохи не піддав гарненько! Ні однієї фарби не дає! А у самої скільки!

- Не дає? Ну, з-за цього тікати не варто.

- Не тільки з-за цього. Бабуся за одну морквину з кухні мене прогнала... прямо ганчіркою, ганчіркою...

Павлик засопів від образи.

- Дурниці! - сказав старий. - Один полає, інший пошкодує.

- Ніхто мене не жаліє! - крикнув Павлик. - Брат їде на човні кататися, а мене не бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла утащу, сам човен залізу!»

Павлик стукнув кулаком по лавці. І раптом замовк.

- Що ж, не бере тебе брат?

- А чому ви всі питаєте?

Старий розгладив довгу бороду:

- Я хочу тобі допомогти. Є таке чарівне слово...

Павлик розкрив рот.

- Я скажу тобі це слово. Але пам'ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись прямо в очі тому, з ким говориш. Пам'ятай - тихим голосом, дивлячись прямо в очі...

- А яке слово?

Старий нахилився до самого вуха хлопчика. М'яка борода його торкнулася Павликовой щоки. Він прошепотів щось і голосно додав:

- Це чарівне слово. Але не забудь, як потрібно говорити.

- Я спробую, - посміхнувся Павлик, - я зараз спробую.

Він схопився і побіг додому.

Лена сиділа за столом і малювала. Фарби - зелені, сині, червоні - лежали перед нею. Побачивши Павлика, вона зараз же згребла їх у купу і накрила рукою.

«Обдурив старий! - з досадою подумав хлопчик. - Хіба така зрозуміє чарівне слово!..»

Павлик боком підійшов до сестри і потягнув її за рукав. Сестра озирнулася. Тоді, дивлячись їй в очі, тихим голосом хлопчик сказав:

- Лена, дай мені одну фарбу... будь ласка...

Олена широко розкрила очі. Пальці її розтулилися, і, знімаючи руку зі столу, вона зніяковіло пробурмотів:

- Ка кую...тобі?

- Мені синю, - несміливо сказав Павлик.

Він фарбу взяв, потримав її в руках, походив з нею по кімнаті і віддав сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівному слові.

«Піду до бабусі. Вона куховарить. Прожене чи ні?»

Павлик відчинив двері в кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки. Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате обличчя, заглянув в очі і прошепотів:

- Дай мені шматочок пиріжка... будь ласка.

Бабуся випросталась.

Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшки, в очах, у посмішці...

- Гаряченького... гаряченького захотів, голубе мій! - примовляла вона, вибираючи найкращий, рум'яний пиріжок.

Павлик підстрибнув від радості і поцілував її в обидві щоки.

«Чарівник! Чарівник!» - повторював він про себе, згадуючи старого.

За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного слова брата. Коли брат сказав, що поїде кататися на човні, Павлик поклав руку на його плече і тихо попросив:

- Візьми мене, будь ласка.

За столом відразу всі замовкли. Брат підняв брови і усміхнувся.

Дурний воробей. Автор: В. П. Картушин

Гостем виявився... горобець! В кватирку залетів. Сидить на рамі і пижиться від страху.

«Тепер він мій, - одразу подумав я. - Раз сам залетів, значить, повинен жити тут».

- Тату, - запитав я, - а де клітини продаються?

Папа покосився на мене трохи здивовано.

- Ти бач! Клітку вже подавай. А ти запитай спочатку, - тато ткнув пальцем в притихшего горобця, - йому потрібна твоя клітина?

Я образився: зовсім за маленького приймає - ніби не знає, що птахи, особливо горобці, по-людськи не вміють розмовляти. А я по-пташині не вмію. Як же я запитаю? І питати нічого: мій горобець, сам залетів.

- Він же сам залетів, - сказав я й простягнув руку, погладити горобчика.

Але той раптом заметушився, запищав, заплескав крилами. Я від несподіванки навіть руку відсмикнув і в кут відскочив.

- Чого він? - запитав я у тата. - Я ж з ним подружитися хочу.

Батько замість відповіді сам запитав:

- От подумай: тобі б сподобалося в клітці жити?

Згадавши клітини, які бачив у зоопарку, я відразу відповів:

- Ні, не сподобалося б.

- Так. А тепер скажи мені, що таке скло?

- Це вікно, - швидко відповів я, а тато чомусь задумався, але потім все-таки сказав:

- Гаразд. Майже правильно. А горобець, як ти думаєш, це знає?

«А горобцю це і непотрібно знати, - подумав я. - Його справа горобине: літай собі, так чирикай, так кішці не попадайся, навіщо йому знати про скло якийсь». Так я татові і відповів. Тато залишився незадоволений мною, так незадоволений, що від невдоволення цілий стакан води випив. Випив, а мені запропонувати забув, хоча ми завжди всі разом робимо.

- Зайдемо з іншого кінця, - зітхнувши, сказав папа. - Ти любиш ходити в гості?

- Дуже люблю.

- А коли довго гостюєш, додому хочеться?

- Якщо у бабки Полі...

- Ні, - перебив папа, - у якогось злого дядька або тітки.

- А злі все при царі жили.

Тут тато чомусь розсердився і збуджено заговорив:

- Додому він хоче! Ясно? Додому! У небо. І не знає, що скло - це скло!

- А чому він у кватирку не вилетить? - запитав я. - Залетів адже у кватирку?

- Дурний бо, - майже закричав батько - такий же, як і ти, дурний!

Я злякався, образився. Хотів заплакати, але передумав, адже тато трошки прав. Як ми відразу не здогадалися: треба зловити його і випустити в кватирку. А коли горобчик скучить, він знову до нас прилетить.

І я сказав татові про це, сказав, хоча губи самі собою роз'їжджалися в різні боки і в очах - спочатку в одному, а потім в іншому - починало пощипувати... А тато раптом посміхнувся і поцілував мене в маківку.

В кулаці у тата воробей сидів спокійно - просто дивно, і не пищав, і головою не крутив. І я зовсім не боявся його, розглянув гарненько і очі горобині, і дзьоб, і маленькі пір'їнки. І навіть погладив одним пальцем, тому що голови у воробйов дуже маленькі.

А потім він полетів.

А потім все було, як зазвичай буває вдома.

Але коли я ліг спати і лежав один у темній кімнаті, я раптом уявив себе маленьким дурним воробушком, який не знає, що скло прозоре, але крізь нього не пройти, тобто не пролетіти. Не знає, що він в гостях у добрих, а не у злих, не знає, що рука, яка ловить його, хоче її випустити, а інша, менша, - тільки погладити, тільки погладити і все... Коли я представив все це, так мені стало шкода себе-горобчика, і цього горобця шкода, і його маму і тата, адже, звичайно, вони хвилювалися, нервували, - так шкода стало, що я поплакав трохи. Поплакав і перестав, щоб сильно не розплакатися, а то прийдуть тато і мама, - а що їм поясниш?.. От добре б пташиний мову вивчити...