Реклама





Жінки в роки війни. Оповідання для школярів


Розповіді про героїзм і мужність для школярів

Розповіді про поведінку, про вчинки жінок, дівчат під час війни.

Оповідання для молодших школярів та школярів середніх класів.

Л. Пантелєєв Нічка

ГОСПОДИНЯ

Мені дванадцять років було. Подружки мої ще в ляльки грали так через мотузочку стрибали, а я вже господинею була.

Сама і білизну прала, і по воду ходила, і кухарила, і підлогу мила, і хліб пекла...

Нелегко було, тільки я не скаржилася.

Мама у нас померла. Папа вдруге з білими воював. Жили ми удвох з братом. Йому ВЖЕ тоді п'ятнадцятий рік пішов, він в комсомолі перебував. А мене в комсомол не брали. Кажуть - маленька.

А мені прикро було. Яка ж я, даруйте, маленька, коли я не тільки обід сготовить чи що, - я навіть корову доїти не боялася.

НІЧКА

Корова в нас була хороша, красива, у всьому місті такої другої не знайти. Сама вся чорна, як ворона, та тільки на лобі біла зірочка. Зате і кличка у неї була відповідна - Нічка.

Це ще мама її так назвала, ще теленочком. Я, може, за це й любила її так, нашу Нічку, що вона мамина вихованка була.

Доглядала я за нею - сил не шкодувала. Бувало, встану вдосвіта, сама не співаємо, а Ночке води зігрію, сіна натаскаю: «Їж, - кажу, - Ноченька, видужуй». Потім сяду доїти.

А як подою, Васю розбуджу і скоріше жену Нічку в стадо.

А для мене це саме мила справа - корову в череду ганяти. Бувало, мене сусідки просять:

- Вірочка, візьми і нашу заодно.

- А що ж, - кажу, - давайте!

Приховуючи штуки три-чотири - мені ще веселіше.

Іду, гукаю:

- Гоп! Гоп!

А корови мукають, стукають, дзвіночками брязкають.

Так через все місто і топати.

А потім - річка. А на річці - міст.

Ми йдемо через міст:

«Туп! Туп! Туп!»

А потім вже пішли луки. А за луками ліс. Ну, тут і прощаємося.

Я, правда, ніколи відразу з лісу не йшла. Вранці в лісі добре. Іншого разу візьму з собою шити або полагодити що-небудь і сиджу собі, збираю до самого обіду. А рассидишься якщо, так і йти не хочеться.

БАНДИТИ

Правда, мене лякали, наче в лісі бандити орудують. Тільки я спочатку не вірила. Мало що дівчатка брешут. Але потім і Вася мені якось каже:

- Ходи обережніше. В решта заріччя, - каже, - хуторах дійсно орудують...

А потім вже і по всьому місту пішли чутки про бандитів.

Такі про них жахи розповідали, ніби вони і живих у землю не закопують, і маленьких дітей ріжуть, і навіть кішкам і собакам - і тим пощади не дають.

А у нас в місті в той час ніякого війська не було. І нікому було його захищати. Одні комсомольці залишилися, начебто Васі нашого. Їм на всяк випадок зброю видали. І Вася мій теж якийсь наган завалящу отримав. Але тільки на них не сподівалися. Які ж це захисники - хлопчаки жовтороті!

Всі чекали, що ось-ось Червона Армія підійде. Богунська дивізія тоді підступала від Києва.

Цю дивізію у нас в місті все вночі та вдень чекали. А я більше всіх чекала. Тому що в одному з полків дивізії служив наш тато.

А вже я про нього так скучила, так скучила, що й сказати не можу. Бувало, вночі прокинуся, лежу і слухаю: чи не йдуть, не чути? А потім в подушку заб'юся і плачу тихенько, щоб Вася не чув. А то ж, якщо почує, задразнится. Він і так мене плаксою називав. А я - нічого не скажу - любила поплакати.

ОДНОГО разу

Справа восени було. Я вже давно з господарством впоралася, обід сготовила, на стіл накрила, - сиджу, чекаю Васю. А Васі мого чого все немає і немає. А мені вже за Вночі пора - вже доїти час.

Раптом чую: за вікном десь там бах! бах!

Я думала - це бочки з водою по вулиці котяться. А потім, як ще раз бабахнуло... «Ні, - думаю, - це не бочки... це, мабуть, швидше всього з гвинтівок стріляють».

«Ох, - думаю, - не батькова це дивізія підходить?»

Тільки подумала, чую: в Сінях з усього розмаху двері як грюкне. Вася вбігає. Сам блідий, сорочка на шиї розстебнута, козирок набік згорнувся.

Я навіть злякалася. На лавочку навіть присіла.

- Що, - кажу, - Vasenka? Що таке? Що з тобою?

А він на мене дико так подивився і каже:

- Банда йде!

- Яка банда?

- Така ось... Соколовського банда отамана. З Богуславського хутора хлопчик зараз прискакав. Богу з лавку спалили, сюди йдуть.

- Ой, - кажу, - що ж це буде?

- Нічого не буде, - каже Вася. - Будемо захищатися. Я за наганом прийшов. У нас в комітеті збір.

Я не подумала, підхопилася. Кажу:

- Я теж піду.

Розсердився Вася.

- Ну так! - каже. - Тільки тебе там і чекали, Мотрона Іванівна!..

Образилася я, ледве стримала сльози. Але не сказала йому нічого, відвернулася.

А Вася наган з-під подушки дістав, почистив, подув на нього навіщо-то, сунув за пояс і побіг.

А я посиділа, почекала та й за ним слідом.

В КОМІТЕТІ

Прибігаю в комітет, а там народу - не проштовхнутися. Там комсомольцям - хлопцям і дівчатам - зброю видають. Кому - наган, кому - гвинтівку, а кому - лише один багнет від гвинтівки.

Я поштовхатися та й теж в чергу, стала.

Підійшла черга, я кажу:

- Дайте й мені.

Відштовхнули мене. Кажуть:

- Йди, не заважай!

Я кажу:

- Дайте, будь ласка! Я ж теж хочу захищати місто.

- Іди, - кажуть, - не путайся.

Я кажу:

- Ви думаєте, я маленька? Я ж не маленька. Я - сильна. Во, подивіться, які м'язи у мене...

Тоді цей хлопчина, який зброю видавав, каже:

- Ну, на, спробуй.

І мені гвинтівку подає.

Я гвинтівку взяла - і мало на підлогу не села. Дійсно, хоч м'язи у мене і міцні, а важко.

Я кажу:

- Ви мені дайте - знаєте, бувають такі маленькі... карабінчики, чи що...

- Овва, - каже, - чого! Може, тобі ще іграшковий пугач видати? Іди, не затримуй, колись...

ПІДСЛУХАЛА РОЗМОВУ

Я відійшла в сторону, чую: хлопці пліткують про щось.

- Міст, - кажуть, - зараз будуть підривати.

Всі кажуть:

- Правильно! Нехай через річку сунуться - без мосту.

А один каже:

- А що толку-то? Міст! Вони, якщо захочуть, і по греблі у Стахеевской млини переберуться.

- Ну, це покладемо. Хто їм, цікаво, покаже цю греблю! Про неї ж і в місті не кожен знає.

Я відразу і не зрозуміла, про що вони там говорять. Який міст? Чому підривати? А потім, як згадала, що у нас в місті всього один міст, - здогадалася. Значить, вони хочуть бандитів від міста відрізати. Адже якщо мосту не буде, їм сюди не потрапити.

«Ловко, - думаю. - Молодці хлопці! Хоч і хлопчаки, а нічого, міркують...»

Подумала так, і раптом мене на плече хтось як схопить. Озирнулася - Вася.

- Ти що? - каже. - Хто тобі дозволив?

Я хоч і не боялася його зовсім, а все-таки злякалася.

- Я, - кажу, - не навіщо-небудь прийшла. Я - просто так, подивитися.

- А ну, додому цю ж хвилину!

Розсердився.

- Мені, - каже, - перед батьком за тебе відповідати!

- Так? - кажу. - А за тебе, цікаво, кому відповідати?

- Ще просторікувати?! Пигалица!.. Марш!!

Ну, я сперечатися не стала більше, подивилася на нього як слід і пішла.

ВИБУХ

До кута не встигла дійти - як бахне! У вухах задзвеніло. І навіть в очах темно стало.

Озирнулася - все небо чорне. І відразу на вулиці запахло димом.

Я думаю:

«Що це? Звідки?» А потім згадала:

«Міст!»

Дуже мені захотілося на річку побігти, подивитися, як цей підірваний міст горіти буде. Але не пішла.

«Ні, - думаю. - Треба і правда додому поспішати. А то я навіть і двері на замок не закрила. Та й пізно вже - пора за Вночі в стадо бігти...»

Подумала так і похолодела.

- Ой, батюшки! Милі мої! Нічка! Нічка ж моя - за річкою?!

«Що ж мені робити? - думаю. - Гарненькі!..»

У мене навіть сльози з очей бризнули.

Закричала я тут як божевільна:

- Ноченька моя! Нічка!

І побігла до річки.

МІСТ ГОРИТЬ

Я думала: може, ще встигну проскочити.

Та ні, де вже тут проскочиш... Ще здалеку, через дві вулиці, чутно було, як гримнули у вогні сухі соснові балки.

Люди бігли до річки з баграми. Напевно, не знали, в чому справа. Думали, що пожежа.

А на березі вже все місто зібралося. Я ледве протискалась.

Всі шумлять, кричать - радіють, що бандитів обдурили. А я стою, як дура, і плачу.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6