Йдуть вони як попало: де у них кінні, де піші - не розбереш. Отаман на них кричить. Самі вони лаються. І на мене теж весь час покрикивают.
- Ей, - кажуть, - босонога! Чого спиш? Жени свою твар, а то зараз її на яловичину пустимо...
А я не поспішаю, не поспішаю. Думаю: «Куди мені поспішати? Поки я веду вас, голубчики, ви нічого зі мною не зробите. А потім що буде, - це інша річ».
«Ох, - думаю, - краще про це не думати...»
Я тільки про одне думаю: скоро вибух-то буде? «Що ж вони, - думаю, - чорти, порпаються там?» Адже рано чи пізно бандити оклигають, повернуться. Тоді вже пізно буде греблю підривати. Невже вони, клишоногі, досі до млина не могли дістатися?
А вже ми з лісу вийшли. Знову по річці йдемо. Над річкою туман. Вже сутеніти стало. У місті, на тій стороні, жовті заблимали вогники.
І я як побачила ці вогники, - мені до того зле стало, до того невесело, так мені захотілося додому, що прямо хоч кидайся в воду...
Я навіть плакати знову потихеньку почала. Мені і себе-то до смерті шкода. І Нічку шкода. Бідолаха за день набегалась, нагулялася тепер ледве бреде, ледве ногами переступає...
Та й бандити, я бачу, теж чогось зажурились маленько.
Отаман вже гніватися став. То і справа питає:
- Ну, що? Чи Скоро?
Я кажу:
- Скоро. Скоро.
Він каже:
- Та чи знаєш ти, де гребля-то? Може, ти плутаєш чого-небудь?
Я кажу:
- Ні, не плутаю.
- Ти сама-то була на млині? Яка вона - гребля? Широка?
Я кажу:
- Дуже широка.
- Тачанка пройде?
- Ні, - кажу, - тачанка, мабуть, не пройде.
Це я навмисне сказала. Я думала, може, вони злякаються і не поїдуть далі, якщо тачанка-то у них не пройде. Але бачу, - ні, не злякалися. Їдуть.
Вони мене по дорозі багато про що розпитували. І скільки в місті червоних, і які частини, і багато у них при собі зброї. А я хоч і знаю, що мало, а кажу:
- Ох, до чого багато! І гвинтівки і кулемети, і револьвери.
Вони тільки сміються.
- Та ну? - кажуть. - Невже не брешеш? Невже навіть револьвери?
Я кажу:
- А що ви думаєте? Навіть гармата є. Я своїми очима бачила: у самої греблі стоять. Ось така пушища - з колесами.
Думаю: може, вони хоч гармати злякаються. Немає. Знову сміються.
- Ну, що ж, - кажуть. - Підемо побачим, що це за гармата з колесами...
А потім і перестали сміятися. Не до сміху їм.
Тільки й чую:
- Ну що? Скоро млин?
А я їм тільки одне кажу:
- Скоро. Скоро. Встигнете.
А сама думаю:
«До яких же пір я їм голови морочити буду? Адже так, - думаю, - мабуть, я можу їх до самого синього моря довести».
І тільки подумала - чую:
«Бах! Трах! Трах!»
Три рази поспіль як гримне.
«Ну, - думаю, - слава тобі, господи, - підірвали греблю...»
А бандити зупинилися, перелякалися. Кричать:
- Що це таке?
- Що таке?
Коні у них все в одну купу збились. Зафыркали, захрипели. Коляска кудись в канаву в'їхала. Такий шум піднявся - хоч вуха пальцями затикай.
Отаман Соколовський наган з кобури вихватив. Кричить:
- Гей, ви!.. Тихо там! Не наводь паніку...
Потім до мене повернувся і каже:
- А я думав - ти брешеш.
Я думаю:
«Ну що ж. Правильно. Вру. А в чому справа?»
А він вже не мені, а своїм есаулам каже:
- А дівча-то правду сказала. І вірно, виявляється, семидюймовка у них.
Я думаю:
«Яка семидюймовка?»
Подивилася за річку. А там у цю хвилину щось як спалахне, як ухнет.
І майже відразу ж десь зовсім поруч, в кущах за моєю спиною, вибухнув гарматний снаряд.
Мене навіть повітрям відкинуло в бік.
Я пам'ятаю, ще встигла подумати: «Що таке? Так, значить, це не гребля була? Значить, це з гармат стріляють? Звідки ж, - думаю, - гармати у наших?»
Але тут мене мало не задавили. Бандити від страху прямо з розуму з'їхали з глузду. Такий у них піднявся галас, така звалище, що й розповісти не можу.
Отаман Соколовський кричить:
- Стій! Стріляти буду!
А вони і не слухають його гонять куди попало. Коляска у них тріщить. Коні спотикаються, падають...
Нічка моя, бідолаха, мукає, метається між ними. А вони й уваги не звертають, дмуть собі напролом.
А тут ще, як навмисне, затріщав кулемет з-за річки. Так вже тут і сам Соколовський не витримав. Стьобнув коня, крикнув: «За мною!» - і вперед ходу.
І ми з моєю Вночі теж бігти припустили. Тільки ми не вперед, а - в кущі.
Я думаю:
«Звідки ж гармати взялися? Адже не було! Жодної не було».
І раптом мені наче підказав хтось:
«Так це ж тато! Татова дивізія підійшла!»
У мене навіть голова закрутилася, як тільки я подумала про це.
«Ну, звичайно ж, - думаю, - татова дивізія в місто прийшла. Тому і греблю, напевно, не підривали. Тепер їх там багато, тепер їм боятися нічого... Тепер вже мабуть бандитам не минеться...»
І раптом я згадала, що бандити йдуть, що я сама відвела їх подалі від міста..,
Мене наче кропивою стегнули....
«Що ж я наробила? Дура! Адже їх потім не знайдеш. Адже якщо вони в ліс підуть, їх півроку потім доведеться ловити!»
А вже з міста, бачу, і стріляти перестали. Думають, напевно: пішли бандити...
«Як же, - думаю, - їх затримати? Що б таке придумати?»
І придумала все-таки.
- А ну, - кажу, - Ноченька, до побачення, тікай-но ти додому одна.
Підхльоснула її лозинкою, а сама повернулася і - бігом, наздоганяти бандитів.
Вони ще далеко не встигли піти. Чого у них там сталося - не знаю, тільки бачу: стоять, оточили свого отамана, кричать, розмахують руками.
Я ще до них добігти не встигла, а вже отаман ніби чекав мене.
- Ось, - каже, - вона! Тут вона!
Потім каже:
- Ну! Де ж гребля-то?
А я затремтіла вся, руки перед ним долоньками склала і кажу:
- Ой, дядьки, миленькі!.. Ви тільки не гнівайтесь, не сваріться...
- Ну, що ще, - каже, - таке?
- А я, - кажу, - помилилася маленько. Гребля-то ж у тій стороні.
- Як, - каже, - в тій стороні?
- Та так, - кажу. - Ви вже допіру дуже голосно кричали на мене. Я з переляку-то все і переплутала.
Він свою срібну шаблю вихопив та й каже:
- Ти що?!
Потім каже:
- На обман взяла? Знущаєшся над нами?
Тут з натовпу цей, в капелюсі який, вискочив і каже:
- Рубай її, отаман! А ну, рубай її, червону гадину!