Тут і інші, чую, теж кричать:
- Брехуха!
- Обдурила нас!
- Застрелити її треба!
- Стріляй в неї, отаман!
Я думаю: «Ну, що ж! Зараз застрелять» .
Заплющила очі навіть. Потім кажу:
- Я ж не навмисне.
І заплакала.
Отаман мене схопив за плече, в очі подивився і каже:
- Так, значить, ти кажеш, гребля, - там, в тій стороні?
- Там, - кажу. - От чесне слово - там.
Він каже:
- Ану, ставай на коліна.
Я не подумала - стала.
- Перехрестися, - каже.
Я і перехрестилася.
Тоді він шаблю назад вклав, по рукоятці поплескав долонею і каже:
- Якщо обдуриш, сам на місці тебе ось цією шаблею зарублю.
Потім скочив на коня і кричить:
- Гей, ви, чорти окаянні, повертай!.. Кінні вперед, змінним алюром - за мною!..
Гикнул, свиснув і раптом притримав коня, нагнувся, схопив мене під пахви і - до себе в сідло.
- А ну, - каже, - показуй нам дорогу.
Потім ще раз свиснув, кінь рвонув, і я ледве з сідла не вилетіла.
Я навіть кричати не могла. Я ніби вся дерев'яна стала. Коні в холку вчепилася, заплющила очі і очей не розтискав.
А мене так і кидає, так і підкидає.
Соколовський репетує:
- Гей! За мною! Вперед! Не відставай!..
Ззаду свистять, улюлюкають, батоги клацають, копита стукають.
Я розплющила очі - бачу: ми вже лісом мчимо.
Над головою тільки темні гілки миготять.
Я думаю:
«Куди ж ми їдемо? В місто? Адже там же червоні. Адже татова дивізія прийшла. А може бути, - думаю, - і не прийшла ніяка? Може бути, я клеїла дурня? Може бути, я беззбройний місто бандитів веду?»
Подумала про це, і навіть холодно стало, ніби мені снігу за комір насипали.
Але до міста ми так і не доїхали. Не встигли. Тільки, я пам'ятаю, ми з бандитами з лісу вискочили, - у мене над головою щось як засвистить.
І не встигла я нахилити голову, а вже чую - Соколовський кричить:
- Стій!..
Кінь під ним знявся на диби. Вуздечкою задзвеніла. Задні на нього налетіли. Всі змішалися.
А вже десь попереду чую:
- Ура-а! Ура-а! Ура-а-а!
Я коня за шию обхопила, висунулася і бачу: нам назустріч біжать люди. І хоч вони й далеко ще, а вже бачу, що це не просто люди, а військові: в шинелях, з рушницями з багнетами... І стільки їх там біжить, що й злічити не можна.
А попереду на коні командир скаче і наганом над головою розмахує...
Я його ще й розгледіти не встигла, а вже у мене дух захопило і серце в грудях забилося.
Я, як вугор який-небудь, з сідла вислизнула, зістрибнула на землю і - бігом назустріч...
- Тату! - кричу. - Таточку! Папка!
А за спиною чую:
- Стій! Гадина!
Озирнулася - лине до мене отаман Соколовський.
Увесь зігнувся, ледве з сідла не валиться. Обличчя в нього зле. Очі горять. Вишкірився.
- Стій! - кричить.
І бачу, шаблю наді мною піднімає. Я зіщулилася. Присіла. Потім у мене щось у вухах затріщала. Щось гримнуло. Ноги у мене підкосилися. І я втратила пам'ять.
Прокинулась - хтось мені голову гладить. А голові боляче. У голові шумить. Десь ніби стріляють. Де-то «ура» кричать. А я навіть і згадати не можу, що зі мною, де я... Носом глибше дохнула: папороттю пахне. Очі розплющила - що таке? Хто це треба мною?
Я навіть замотала головою.
- Іди! - кажу.
Страшно мені стало.
А потім подивилася трохи краще і дізналася: Ніченька це, корова наша... Нагнулася до мене, сопе і тепленьким своєю мовою плече мені вилизує.
Я у неї, пам'ятаю, питаю:
- Ніченька! Мила! Де це ми з тобою? А?
А потім голову вище підняла і бачу:
поляна або лісова галявина. Місяць світить. Ялинка зростає. Біля ялинки кінь якийсь гуляє, вуздечкою дзвенить. А поруч зі мною бачу: лежить людина. Лежить на спині, руки розкинув. На правій руці кров. А в руці шабля з золотим руків'ям.
Я тут і згадала все. І Соколовського --. отамана - впізнала.
Думаю:
«Ось воно що. Значить, не вбив ти мене? Значить, самого вбили!..»
А в голові боляче-пребольно. Прямо тріщить голова.
Хотіла встати - не можу. Все крутиться, хитається, ніби я цілу годину на одній ніжці крутилася.
Лягла я і впустила голову.
Раптом, наче крізь сон, чую, гукають:
- Ось вона!
Я знову голову через силу підняла, бачу: люди біжать на галявину. Попереду Вася, брат, біжить. За ним дядько Федір, мисливець. А за ними з конем у приводу - тато!
Я тільки «тато, миленький» і встигла сказати. А вже він мене на руки підхопив, обіймає, цілує і в лоб, і в ніс, і в очі, і куди попало...
- Жива? - каже.
- Жива, - кажу.
- Ну і молодець. Нам більше нічого й не треба.
А що далі було, я вже не пам'ятаю. Тому що я знову втратила пам'ять. І як мене везли в місто - не знаю. Кажуть, мене тато сам на своєму коні довіз. А Вася і дядько Федір ніби ззаду бігли...
Ну, а далі і розповідати нічого.
Бандитів, звичайно, всіх переловили. В тюрму посадили.
Міст побудували новий.
А я тільки три денька всього і повалялась в ліжку.
У мене ж нічого страшного не було. Адже Соколовський мене зарубати не встиг. Тато, коли побачив, що він на мене з шаблею летить, вистрілив і пробив йому руку. Шабля тільки тупим кінцем і вдарила мене по потилиці. Зате у мене досі лисинка на цьому місці залишилася на пам'ять.
А я лежала - не скаржилася. Чого мені скаржитися? Зі мною тато поруч сидів!
Правда, нам з татом навіть і поговорити як слід не дали.
Вже стільки народу, стільки людей мене відвідувати в ці дні приходило, що навіть ніяково було.
Всі вони на мене дивилися, дивувалася: ось, Мовляв, хоробра яка дівчинка - бандитів не злякалася!
А я хоч і мовчала, а сама думаю:
«А почім ви знаєте, що не злякалася? Ще як злякалася».
Тато у нас тиждень тільки і погостював. А Потім знову поїхав воювати.
А через день або через два мене прийняли в комсомол.
Якось увечері повертаюся з Вночі з стада - бачу, хлопці йдуть. Комсомольці. І з ними наш Вася.
Побачили мене - честь віддають.
- Здорово, - кажуть, - військовий товариш інвалід. Ми до вас.
Я кажу:
- Ну що ж, ласкаво просимо.
Привела, посадила, питаю:
- В чому справа?
- Справа, - кажуть, - таке. В комсомол хочеш?