Оповідання для школярів про Великої Вітчизняної війні
Дідусь підійшов до ліжка онука, полоскотав його щоку своїми седоватыми вусами і весело сказав:
- Ну, Іванка, піднімайся! Пора вставати!
Хлопчик швидко відкрив очі і побачив, що дідусь одягнений незвично: замість повсякчасного темного костюма на ньому військовий кітель. Ваня одразу впізнав цей кітель - дідусь сфотографувався в ньому в травні 1945 року в останній день війни в Берліні. На кітелі зелені погони з маленькою зеленою зірочкою на червоній вузькій смужці, а над кишенею легенько подзвонюють медалі на гарних різнокольорових стрічках.
На фотокартці дідусь дуже схожий, тільки вуса у нього зовсім чорні-чорні, а з-під козирка кашкета визирав густий хвилястий чуб.
- Іван-богатир, піднімайся! У похід збирайся! - весело гудів над його вухом дідусь.
- А хіба сьогодні вже неділя? - запитав Ваня. - І ми підемо в цирк?
- Так. Сьогодні неділя, - дід показав на листок календаря. - Але неділю особливе.
Хлопчик подивився на календар: «Яке-таке особливе неділю?» - подумав він. На листку календаря назва місяця, число було надруковано червоною фарбою. Як завжди. «Може бути, сьогодні День Перемоги? Але свято це буває навесні, в травні, а зараз ще зима... Чому дідусь у військовій формі?»
- Та ти погляди гарненько, - сказав дідусь і підняв Ваню на руках, підніс до календаря і запитав:
- Бачиш, який місяць? - І сам відповів:
- Лютий місяць. А число? Друга. А що в цей день було багато-багато років тому, в 1943 році? Забув? Ех ти, Іван - солдатський онук! Я тобі казав, і не раз. І торік, і позаторік... Ну, пригадав?..
- Ні, - чесно зізнався Ваня. - Я ж тоді був зовсім маленьким.
Дідусь опустив онука на підлогу, сів навпочіпки і показав на жовту начищенную медаль, яка висіла на кітелі першої після двох срібних - «За відвагу» і «За бойові заслуги». На кружечку медалі були викарбувані солдати з гвинтівками. Вони йшли в атаку під розгорнутим прапором. Над ними летіли літаки, а збоку мчали танки. Нагорі, біля самого краю було витиснуто: «За оборону Сталінграда».
- Згадав, згадав! - зраділо вигукнув Іванко. - В цей день ви розбили фашистів на Волзі...
Дідусь розгладив вуса і, задоволений, пробасив:
- Молодець, що згадав! Не забув, значить. Ось сьогодні ми і пройдемо з тобою по тих місцях, де йшли бої, де ми зупинили фашистів і звідки погнали до самого Берліна!
* * *
Підемо, читачу, і ми за дідусем, і згадаємо про тих днях, коли у міста на Волзі вирішувалася доля нашої країни, нашої Батьківщини.
* * *
Дідусь з онуком йшли по зимовому сонячному місту. Під ногами поскрипував сніжок. Повз проносилися дзвінкі трамваї. Шуршало важко великими шинами тролейбуси. Одна за одною мчали машини... Привітно кивали пішоходам засніженими гілками високі тополі і широкі клени... Сонячні зайчики відскакували від блакитних вікон нових будинків і бойко стрибали з поверху на поверх.
Вийшовши на широку Привокзальну площу, дідусь і хлопчик зупинилися у засніженій клумби.
Над будівлею вокзалу в блакитне небо підіймався високий шпиль з золотою зіркою.
Дідусь дістав портсигар, закурив, окинув поглядом залізничний вокзал, площа, нові будинки, і знову події далеких воєнних років пригадалися йому... молодшому лейтенанту запасу, воїну-ветерану.
* * *
Йшла Велика Вітчизняна війна.
Гітлер змусив брати участь у війні проти нас інші країни - своїх союзників.
Ворог був сильний і небезпечний.
Довелося тимчасово відступати нашим військам. Довелося тимчасово віддати ворогові наші землі - Прибалтику, Молдову, Україну, Білорусію...
Фашисти хотіли взяти Москву. Вже в біноклі розглядали столицю... День параду призначили...
Так розбили радянські солдати ворожі війська під Москвою взимку 1941 року.
Зазнавши поразки під Москвою, Гітлер наказав своїм генералам влітку 1942 року прорватися до Волги і захопити місто Сталінград.
Вихід до Волги і захоплення Сталінграда міг забезпечити фашистким військам успішне просування на Кавказ, до його нафтових багатств.
Крім того, захоплення Сталінграда розділив би фронт наших армій надвоє, відрізав центральні області від південних, а головне, дав би можливість гітлерівцям обійти Москву з сходу і взяти її.
* * *
Перекинувши на південний напрямок 90 дивізій, всі резерви, створивши перевагу в живій силі і техніці, фашистські генерали в середині липня 1942 року прорвали оборону нашого Південно-Західного фронту рушили до Сталінграда.
Радянське командування зробило все, щоб затримати ворога.
Терміново були виділені дві резервні армії. Вони стали на шляху гітлерівців.
Між Волгою і Доном був створений Сталінградський фронт.
З міста евакуювали жінок, дітей, старих. Навколо міста побудували оборонні споруди. На шляху фашистських танків встали сталеві єжи і надовби.
На кожному заводі створили робочі батальйони добровольців-ополченців. Вдень вони збирали танки, робили снаряди, а після зміни готувалися до захисту міста.
Фашистські генерали отримали наказ - стерти з лиця землі місто на Волзі.
І в сонячний день 23 серпня 1942 року тисячі літаків з чорними хрестами обрушилися на Сталінград.
Хвиля за хвилею йшли «Юнкерси» і «Хейнке - чи», скидаючи на житлові квартали міста сотні бомб. Зруйновані будівлі, до неба здіймалися величезні вогняні стовпи. Місто весь окутался димом - заграву палаючого Сталінграда було видно на десятки кілометрів.
Після нальоту фашистські генерали Гітлерові доповіли: місто зруйноване!
І отримали наказ: взяти Сталінград!
Фашистам вдалося прорватися на околицю міста, до тракторному заводу і до Дубового яру. Але там їх зустріли батальйони робітників - добровольців, чекісти, зенітники і курсанти військового училища.
Бій ішов весь день і всю ніч. Гітлерівці в місто не увійшли.
Ворожим солдатам вдалося прорватися до залізничного вокзалу міста.
Біля вокзалу чотирнадцять днів йшли жорстокі бої. Бійці батальйону старшого лейтенанта Федосєєва стояли на смерть, відбиваючи все нові і нові атаки ворога.
Наше командування тримало зв'язок з батальйоном Федосєєва спочатку по телефону, а коли фашисти оточили вокзал, по рації.
Але ось Федосєєв не став відповідати на позивні штабу. Цілий день викликали його, а він мовчить. Вирішили, що всі бійці батальйону загинули. Настав ранок, і над розбитою дахом одного з будинків побачили - майорить червоний прапор. Значить, живі федосіївці і продовжують битися з ворогом!
Командувач армією генерал Чуйков велів доставити наказ старшому лейтенанту Федосєєву, щоб він з бійцями відійшов на нові позиції.
Послали зв'язковим сержанта Смирнова. Добрався сержант абияк до руїн вокзалу і дізнався, що від батальйону залишилося всього десять чоловік. Загинув і командир, старший лейтенант Федосєєв.
Запитує зв'язковий: «Що мовчите? Чому не відповідаєте на позивні штабу?»
Виявилося, що снарядом розбило рацію. Вбило радиста.
Стали бійці чекати ночі, щоб відійти на нові позиції. А в цей час фашисти знову почали атаку.
Попереду танки, а за ними автоматники.
Залягли федосіївці в руїнах.
Чекають.
Ворожі солдати наступають.
Все ближче. Ближче.
Федосіївці мовчать.
Чекають.
Гітлерівці вирішили, що загинули всі наші бійці... І, піднявшись на весь зріст, попрямували до вокзалу.
- Вогонь! - пролунала команда.
Застрочили автомати і кулемети.
В танки полетіли пляшки з горючою сумішшю.
Загорівся один танк, забуксував інший, зупинився третій, тому повернув четвертий, а за ним і фашистські автоматники.
Скористалися бійці панікою противника, зняли пробите осколками прапор і підвалами вийшли до своїх, на нові позиції.
Дорого заплатили фашисти за вокзал.
* * *
У середині вересня гітлерівські війська знову посилили атаки.
Їм вдалося прорватися в центр міста. Бої йшли за кожну вулицю, за кожний будинок, за кожний поверх...
* * *
Від вокзалу дідусь з онуком пішли до набережної Волги.
Підемо і ми за ними.
Поруч з будинком, у якого вони зупинилися, на сірому квадратному постаменті встановлена башта танка.
Тут під час боїв за місто знаходився штаб головної, центральної переправи.
Вправо і вліво від цього місця тяглися окопи по всьому волжському березі. Тут наші обороняли війська підступи до Волги, звідси відбивали атаки ворога.
Такі пам'ятки - зелена башта танка на постаменті - стоять по всій нашій лінії оборони.
Тут дали бійці-сталинградцы клятву: «Ні кроку назад!» Далі, до Волги, не пустили вони ворога - берегли підступи до переправ через річку. З того берега наші війська отримували підкріплення.
Переправ через Волгу було кілька, але в центральній фашисти особливо лютували.
Вдень і вночі висіли над Волгою ворожі бомбардувальники.
Вони ганялися не тільки за буксирами, самохідками, але і за рибальськими човнами, за маленькими плотиками - на них іноді переправляли поранених.
Але річковики міста і військові моряки Волзької флотилії незважаючи ні на що доставляли вантажі.
Одного разу був такий випадок...
Викликають на командний пункт сержанта Смирнова і дають завдання: дістатися до того берега і передати начальнику тилу армії, що ніч ще у центральної переправи війська протримаються, а вранці відбивати атаки противника буде нічим. Потрібно терміново доставити боєприпаси.
Сяк-так добрався сержант до начальника тилу, передав наказ командарма генерала Чуйкова.
Швидко навантажили бійці велику баржу і стали чекати баркас.
Чекають і думають: «Підійде потужний буксир, підчепить баржу і швиденько через Волгу перекине».
Дивляться бійці - плюхает старий пароходишко, і названий він якось неподходяще - «Ластівка». Шум від нього такий, що вуха затикай, а швидкість, як у черепахи. «Ну, думають, - на такому і до середини річки не дістатися».
Але командир баржі постарався заспокоїти бійців:
- Не дивіться, що пароходишко тихохідний. Він таких барж, як наша, не одну перевіз. Команда у «Ластівки» бойова.
Підходить «Ластівка» до баржі. Дивляться бійці, а команди-то на ній всього три людини: капітан, механік і дівчина.
Не встиг пароплавчик до баржі підійти, дівчина, дочка механіка Григор'єва Ірина, спритно зачепила гак троса і кричить:
- Давайте кілька людей на баркас, допомагати будете відбиватися від фашистів!
Сержант Смирнов і двоє бійців стрибнули на палубу, і «Ластівка» потягла баржу.
Тільки вийшли на плесо - закружляли в повітрі німецькі літаки-розвідники, над переправою повисли на парашутах ракети.
Стало довкола світло як вдень.
За розвідниками налетіли бомбардувальники і почали пікірувати на баржу, то на баркас.
Бійці з гвинтівок б'ють по літакам, бомбардувальники трохи не зачіпають крилами труби, щогли баркаса. Праворуч і ліворуч по бортах стовпи води від вибухів бомб. Після кожного вибуху бійці з тривогою оглядаються: «Невже все. Потрапили?!» Дивляться - баржа рухається до берега.
Капітан « Ластівки», Василь Іванович Крайнов, старий валігура, знай рульове колесо вправо-вліво крутить, маневрує - веде баркас від прямих попадань. І все - вперед, до берега.
Помітили пароплавчик і баржу німецькі мінометники й теж почали обстрілювати.
Міни з виттям пролітають, шмякаются у воду, свистять осколки.
Одна міна потрапила на баржу.
Почалася пожежа. Полум'я побігло по палубі.
Що робити? Перерубати трос? Вогонь ось-ось добереться до ящиків зі снарядами. Але капітан баркаса круто повернув штурвал, і... «Ластівка» пішла на зближення з палаючої баржею.
Дещо як причалили до високого борту, схопили багри, вогнегасники, відра з піском - і на баржу.
Першої - Ірина, за нею бійці. Засипають вогонь на палубі. Збивають його з ящиків. І ніхто не думає, що кожну хвилину будь ящик може вибухнути.
Бійці скинули шинелі, бушлати, накривають ними язики полум'я. Вогонь обпікає руки, обличчя. Душно. Дим. Дихати важко.
Але бійці і команда «Ластівки» виявилися сильнішими вогню. Боєприпаси були врятовані та доставлені на берег.
* * *
Таких рейсів у всіх баркасів і катерів Волзької флотилії було стільки, що не злічити. Героїчні рейси.
Скоро в місті на Волзі, там де була центральна переправа, поставлять пам'ятник усім річковикам-героям.
Від центральної переправи до площі Леніна, головній площі міста, зовсім близько.
Ще здалеку помічають перехожі зі стіни будинку, що виходить на площу, солдата в касці. Дивиться солдат уважно і серйозно, немов просить не забути про тих, хто воював тут, на площі.
До війни цей будинок знали небагато - лише ті, хто жив у ньому. Тепер цей будинок - знаменитий!
Будинок - Павлова! Будинок солдатської слави!
* * *
Будинок цей був тоді єдиним уцілілим будинком на площі, недалеко від переправи.
Фашистам вдалося захопити його.
Розставивши на поверхах кулемети і міномети, ворожі солдати почали обстрілювати наші позиції.
* * *
Викликав командир полку Єлін до себе розвідників - сержанта Якова Павлова і бійців: Сашу Александрова, Василя Глущенко і Миколи Черноголова.
- Ось що, хлопці, - сказав полковник, - сходіть вночі в гості до фріців. Дізнайтеся, скільки їх там, як до них краще пройти і чи можна їх звідти вибити.
Будинок цей - дуже важливий об'єкт в стратегічному відношенні. Хто їм володіє, той і тримає під вогнем весь район Волги...
Вночі в ту пору на вулиці було темно, як у печері. Гітлерівські солдати дуже боялися темряви. То і справа випускали вони в нічне небо освітлювальні ракети. І як помітять який-небудь рух з нашого боку, щось підозріле - одразу відкривають шалений вогонь.
У таку тривожну ніч і відправився сержант Павлов зі своїми товаришами в розвідку. Де зігнувшись, а де повзучи по-пластунськи, добралися вони до крайньої стіни цього будинку.
Залягли, не дихають. Слухають.
Фашисти в будинку перемовляються, покурюють, з ракетниць пострілюють.
Підповз Павлов до під'їзду, причаївся. Чує - хтось з підвалу піднімається.
Приготував сержант гранату. Тут небо освітив ракета, і розвідник розгледів біля під'їзду стареньку. І вона побачила бійця, зраділа.
Павлов тихо питає:
- Ви що тут робите?
- Не встигли за Волгу виїхати. Тут кілька сімей. Німці нас у льох загнали.
- Зрозуміло. А багато німців в будинку?
- У тих під'їздах не знаємо, а в нашому чоловік двадцять.
- Спасибі, матусю. Сховайтеся швидко в підвал. Іншим передайте: не виходити нікому. Ми зараз фріцам невеликий феєрверк влаштуємо.
Повернувся Павлов до товаришів, доповів обстановку.
- Будемо діяти!
Підповзли розвідники до дому з двох сторін, приловчилися і шпурнули в віконні рами по гранаті.
Один за одним пролунали сильні вибухи. Спалахнуло полум'я. Запахло горілим.
Приголомшені несподіваним нападом фашисти вискакували з під'їздів, вистрибували з вікон - і до своїх.
- По ворогу вогонь! - командував Павлов.
Розвідники відкрили вогонь з автоматів.
- За мною! Займай поверхи!..
На другому поверсі бійці кинули ще кілька гранат. Вороги вирішили, що на них напав цілий батальйон. Покидали гітлерівці всі кинулись врозтіч.
Розвідники оглянули поверхи у всіх під'їздах, переконалися - жодного живого фашиста в будинку не залишилося - і Павлов віддав команду зайняти оборону. Гітлерівці вирішили відбити будинок.
Цілу годину вони обстрілювали будинок з гармат і мінометів.
Кінчили обстріл.
Тиша.
Гітлерівці вирішили, що батальйон російських солдатів не витримав і відійшов до своїх.
Німецькі автоматники знову рушили до будинку.
- Без команди не стріляти! - передав сержант Павлов бійцям.
Ось вже автоматники біля самого будинку.
- Вогонь!
Влучні черзі павлівців косили ворогів.
Знову відступили фашисти.
І знову на будинок посипалися міни і снаряди.
Здавалося гітлерівцям, що ніщо живе там вже не могло залишитися.
Але тільки ворожі автоматники піднімалися і йшли в атаку, як їх зустрічали влучні кулі і гранати розвідників.
Два дні штурмували фашисти будинок, але так і не змогли його взяти.
Зрозуміли гітлерівці, що втратили важливий об'єкт, звідки вони можуть обстрілювати Волгу і всі наші позиції на березі, і вирішили в що б те не стало вибити з дому радянських солдатів. Підкинули свіжі сили - цілий полк.
Але і наше командування зміцнило гарнізон розвідників. На допомогу сержанта Павлова і його бійцям прийшли кулеметники, бронебойщики, автоматники.
58 днів захищали цей будинок-рубіж радянські бійці.
* * *
До заводу «Червоний Жовтень» можна проїхати на тролейбусі по проспекту Леніна.
Ваня примостився біля вікна і кожен раз, коли проїжджали повз танкових башт на постаментах, радісно термосив діда і вигукував: «Ще! Ще одна!.. Знову!.. Дивись, дідусь! Дивися!..»
- Бачу, онучок! Бачу! Це все передній край нашої оборони. Тут бійці стояли на смерть, і фашистські війська так і не змогли прорватися далі.
Тролейбус зупинився.
- Наступна зупинка «Червоний Жовтень»! - оголосила водій.
- Наша, онучок! Готуйся виходити.
* * *
Заводи Сталінграда.
У їх цехах робочі міста стояли біля верстатів по дві-три зміни - варили сталь, збирали і ремонтували виведені ворогом з ладу танки і гармати, виготовляли боєприпаси.
З цехів йшли робітники-ополченці битися з ворогом за рідне місто, за рідний завод.
Сталевари і прокатники, збирачі, токарі і слюсарі ставали солдатами.
Відбивши атаки ворога, робочі знову поверталися до своїх верстатів. Заводи продовжували працювати.
Захищаючи рідне місто, рідний завод, прославилися сотні відважних робітників і серед них - перша жінка-сталевар Ольга Кузьмівна Ковальова.
Ворог в півтора кілометрах від тракторного заводу, в селищі Меліоративний.
Загін ополченців отримав завдання вибити німців із селища.
Бій зав'язався у селища, на підступах до нього.
Ополченці пішли в атаку. Серед них була і командир відділення - Ольга Ковальова.
Гітлерівці відкрили по атакуючим сильний вогонь з кулеметів і мінометів...
Довелося залягти.
Притиснулися ополченці до землі, підняти голови не можуть. Дивляться - німці пішли в атаку. Ось-ось обійдуть їх.
В цей час по ланцюгу бійців повідомили, що загинув командир загону.
І тоді Ольга Ковальова вирішила підняти бійців у контратаку. Постала вона на весь зріст і крикнула:
- За мною, панове! Не пропустимо ворога до нашого заводу! У наше місто!!!
Почули робітники заклик Ковальової Ольги, піднялися і кинулися назустріч ворогові.
- За рідний завод! За наше місто! За Батьківщину! Ура!..
Вибили гітлерівців з селища.
Багато ополченців полягло в тому бою. Загинула
і Ольга Кузьмівна Ковальова.
* * *
В честь героїв-ополченців у заводських прохідних встановлені пам'ятники.
На мармурових плитах імена тих, хто віддав життя у боях за місто, за рідний завод.
Йдуть на завод робочі і клянуться полеглим працювати так, щоб не зганьбити їх військової честі.
Повертаються зі зміни - подумки доповідають, що зроблено за трудовий робочий день.
* * *
На тракторному заводі біля центральної прохідної встановлено справжній танк Т-34.
Такі бойові машини випускали тут у війну.
Коли ворог підійшов до міста, танки прямо з конвеєра прямували в бій.
Чимало героїчних подвигів здійснили радянські танкісти в дні великої битви на Волзі.