Гидке каченя читати

Добре було за містом!
Стояло літо. Золотилась жито, овес зеленів, сіно було склали в копиці; по зеленому лузі ходив довгоногий лелека і теревенив по-єгипетськ - цієї мови він навчився від матері.
За полями та луками тяглися великі ліси, а в лісах були глибокі озера. Так, добре було за містом!
Прямо на сонечку лежала стара садиба, оточена глибокими канавами з водою; від стін будинку до самої води зростав лопух, та такий великий, що маленькі дітлахи могли стояти під самими великими листками у весь зріст. Частіше лопуха було глухо й дико, як у густому лісі, і ось там-то сиділа на яйцях качка.
Вона повинна була виводити каченят, і їй це набридло, тому що сиділа вона вже давно і її рідко відвідували - іншим качкам більше подобалося плавати по канавах, ніж сидіти в лопухах так крякати з нею. Нарешті яєчні шкарлупки затріщали.
- Піп! Піп! - запікало всередині. Всі яєчні жовтки ожили і висунули голівки.
- Кряк! Кряк! - сказала качка. Каченята швидко видерлися з шкаралупи і стали озиратися навкруги під зеленим листям лопуха; мати не заважала їм - зелений колір корисний для очей.
- Ах, як великий світ! - сказали каченята.
Ще б! Тут було куди просторіше, ніж в шкаралупі.
- Чи не думаєте ви, що тут і весь світ? - сказала мати. - Яке там! Він тягнеться далеко-далеко, туди, за сад, поле, але там я зроду не бувала!.. Ну що, всі ви тут?
І вона встала.
- Ах, ні, не все. Найбільше яйце целехонько! Так коли ж цьому буде край! Я скоро зовсім втрачаю терпіння.
І вона сіла знову.
- Ну, як справи? - запитала стара качка, яка прийшла її провідати.
- Та от з одним яйцем ніяк не впораюся, - сказала молода качка. - Все не лопається. Зате подивись-но на крихіток! Просто прелесть! Всі, як один, - у батька.
- А ну-ка покажи мені яйце, яке не лопається, - сказала стара качка. - Напевно це индюшечье яйце. Ось точно так само і мене одного разу провели. Ну і було ж мені з цими индюшатами клопоту, скажу я тобі! Ніяк не могла заманити їх у воду. Вже я і крякала, і штовхала - не йдуть, та й тільки! Ну-ка, покажи яйце. Так і є! Индюшечье! Кинь його так іди вчи дітей плавати!
- Посиджу вже ще! - сказала молода качка. - Стільки сиділа, що можна і ще посидіти.
- Як завгодно! - сказала стара качка і пішла.
Нарешті урвався і велике яйце.

- Піп! Піп! - пропищав пташеня і вивалився з яйця. Але який же він був великий і бридкий!
Качка оглянула його.
- Жахливо великий! - сказала вона. - І зовсім не схожий на інших! Вже не індича це, справді? Ну так у воді-то він у мене побуває, силою та зажену!
На інший день погода стояла чудова, зелений лопух був залитий сонцем. Качка зі всією своєю сім'єю відправилася до канави. Шубовсь! - і вона опинилася у воді.
- Кряк! Кряк! - покликала вона, і каченята один за іншим теж побултыхались у воду. Спочатку вода покрила їх з головою, але вони зараз же виринули і відмінно попливли вперед.
Лапки у них так і працювали, і навіть непривабливий сірий каченя не відставав від інших.
- Який же це індича? - сказала качка. - Он як славно гребе лапками! І як прямо тримається! Ні, він мій, мій рідненький... Та він зовсім і не дурен, як подивишся на нього гарненько. Ну, живо, живо за мною! Зараз я введу вас в суспільство, представлю вас на пташиному дворі. Тільки тримайтеся до мене ближче, щоб хто-небудь не наступив на вас, так стережіться кішок!
Незабаром добралися і до пташиного двору. Батюшки! Що тут за шум!
Два сімейства качиних билися з-за одного головки вугра, а скінчилося тим, що голівка дісталася кішці.
- Ось бачите, як буває на світі! - сказала качка і облизнула язичком дзьоб - вона й сама була не проти покуштувати угриной головки.
- Ну-ну, ворушіть лапками! - сказала вона каченята. - Крякните і поклоніться он тій старій качці! Вона тут знатнее всіх. Вона іспанської породи і тому така жирна. Бачите, у неї на лапці червоний клапоть. Як красиво! Це вища відміну, якого тільки може удостоїтися качка. Це означає, що її не хочуть втратити, - з цього клаптя її впізнають люди і тварини. Ну, живо! Та не тримайте лапки всередину! Вихована каченя повинен вивертати лапки назовні, як батько і мати. Ось так! Дивіться! Тепер нахиліть голову і скажіть: "Кряк!"
Так вони і зробили. Але інші качки оглянули їх і сказали голосно:
- Ну ось, ще ціла юрба! Ніби нам мало було? А один-то якийсь потворний! Вже його-то ми не потерпимо!
І зараз же одна качка підлетіла і клюнула його в потилицю.
- Залиште його! - сказала качка-мати. - Адже він вам нічого не зробив!
- Покладемо, але він такий великий і дивний! - відповіла чужа качка. - Йому треба задати гарненько.
- Славні в тебе дітки! - сказала стара качка з червоним клаптем на лапі. - Всі славні, ось тільки один... Цей не вдався! Добре б його переробити!
- Це неможливо, ваша милість! - відповіла качка-мати. - Він некрасивий, але в нього добре серце. А він плаває не гірше, смію навіть сказати - краще інших. Я думаю, з часом він вирівняється і поменшає. Він занадто довго пролежав у яйці, тому і не зовсім вдався.
І вона почухала у нього в потилиці і огладила пір'ячко.
- До того ж він селезень, а селезню краса не так вже й потрібна. Я думаю, він зміцніє і проб'є собі дорогу.
- Інші каченята дуже, дуже милі! - сказала стара качка. - Ну, будьте як вдома, а знайдете угриную голівку, можете принести її мені.
Ось каченята і влаштувалися як вдома. Тільки бідного каченяти, який вилупився пізніше за всіх і був такий потворний, клювали, штовхали, принижували рішуче все - і качки і кури.
- Боляче великий! - говорили вони.
А індіанський півень, який народився зі шпорами на ногах і тому уявляв себе імператором, надувся і, немов корабель на всіх вітрилах, підлетів до каченя, подивився на нього і сердито залопотів; гребінець у нього так і налилося кров'ю.
Бідне каченя просто не знав, що йому робити, куди подітися. І треба ж йому було вродити таким потворним, що весь пташиний двір сміється над ним!..
Так минув перший день, а потім пішло ще гірше. Всі гнали бідного каченяти, навіть брати і сестри сердито говорили йому:
- Хоч би кішка потягла тебе, нестерпний урод!
А мати додавала:
Очі б на тебе не дивилися!
Качки щипали його, кури клювали, а дівчина, яка давала корм птахам, штовхала ногою.
Не витримав каченя, перебіг подвір'я - і через огорожу! Маленькі пташки злякано злетіли з кущів.
"Це тому, що я такий потворний!" - подумав каченя, закрив очі і пустився далі.
Біг-біг, поки не опинився у болоті, де жили дикі качки. Втомлений і сумний, він пролежав тут всю ніч.
Вранці дикі качки піднялися з гнізд і побачили нового товариша.
- Це що за птах? - запитали вони.
Каченя крутився і кланявся на всі боки, як умів.
- Ну й страховисько ти! - сказали дикі качки. - Втім, нам все одно, тільки не думай поріднитися з нами.
Бідолаха! Де вже йому було думати про це! Тільки б дозволили йому посидіти в очеретах та попити болотній водиці.
Два дні провів він у болоті. На третій день з'явилися два диких гусака. Вони лише недавно вилупилися з яєць і тому дуже пишалися.
- Слухай, друже! - сказали вони. - Ти такий виродок, що, право, нам подобаєшся! Хочеш літати з нами і бути вільним птахом? Тут поблизу є інше болото, там живуть гарненькі дикі гуси-панянки. Вони вміють говорити: "Га-га-га!" Ти такий виродок, що, чого доброго, матимеш у них успіх.
Піф! Паф! - почулося раптом над болотом, і обидва гусака замертво впали в очерети; вода залився їх кров'ю.
Піф! Паф! - залунало знову, і з очеретів піднялася ціла зграя диких гусей. Пішла стрілянина. Мисливці обступили болото з усіх боків; деякі засіли навіть у навислих над болотом гілках дерев.
Блакитний дим хмарами огортав дерева і слався над водою. По болоту бігали мисливські собаки - лясь! лясь! Комиш та очерет так і гойдалися з боку в бік.
Бідне каченя був ні живий ні мертвий від страху. Він хотів було заховати голову під крило, як раптом прямо перед ним опинилася мисливська собака з висунутим язиком і злими блискучими очима.
Вона сунулася пащею до каченя, вишкірила гострі зуби і - лясь! Лясь! - побігла далі.
"Не чіпала, - подумав каченя і перевів дух. - Видно, я такий потворний, що навіть собаці огидно вкусити мене!"
І він причаївся в очереті.
Над головою його й річ свистіла дріб, лунали постріли. Стрілянина вщухла тільки до вечора, але каченя довго ще боявся поворухнутися.
Лише через кілька годин він наважився встати, озирнувся і пустився бігти далі по полях і лугах. Дув такий сильний вітер, що каченя ледве-ледве міг рухатися.
До ночі він добіг до бідної хатинки. Хатинка до того занепала, що готова була впасти, та не знала, на який бік, тому і трималася.
Вітер так і підхоплював каченяти - доводилося впиратися в землю хвостом. А вітер усе дужчав.
Тут каченя помітив, що двері хатинки зіскочила з однієї петлі і висить так криво, що можна вільно прослизнути через щілину в хатинку. Так він і зробив.
В хатинці жила баба з котом і куркою. Кота вона кликала синочком; він умів вигинати спину, муркотіти і навіть пускати іскри, якщо погладити його проти шерсті.
У курки були маленькі, коротенькі ніжки, тому її і прозвали Коротконожкой; вона старанно несла яйця, і бабуся любила її, як дочку.
Вранці чужого каченяти помітили. Кіт замуркотав, курка заклохтала.
- Що там? - запитала старенька, оглянулась кругом і помітила каченяти, але за сліпоти прийняла його за жирну качку, яка відбилася від дому.
- Оце так знахідка! - сказала старенька. - Тепер у мене будуть качині яйця, якщо тільки це не селезень. Ну, та побачимо, випробуємо!
І каченя взяли на випробування. Але минуло три тижні, а яєць не було.
Справжнім господарем в будинку був кіт, а господинею - курка, і обидва завжди говорили:
- Ми і весь світ!
Вони вважали себе половиною світу, і притому кращою половиною.
Правда, каченя вважав, що можна бути на цей рахунок іншої думки. Але курка цього не зазнала.
- Вмієш ти нести яйця? - запитала вона каченяти.
- Ні.
- Так і держи язик на прив'язі!
А кіт запитав:
- Вмієш ти вигинати спину, муркотіти та пускати іскри?
- Ні.
- Так і не лізь зі своєю думкою, коли говорять розумні люди!
І каченя сидів у кутку, настовбурчившись.
Раптом згадалися йому свіже повітря і сонечко, страшно захотілося поплавати. Він не витримав і сказав про це курці.
- Та що з тобою? - запитала вона. - Бездельничаешь, ось тобі примха в голову лізе! Неси-но яйця або муркочи, дурь і пройде!
- Ах, плавати так приємно! - сказало каченя. - Таке задоволення пірнати вниз головою в саму глиб!
- Ось так весело! - сказала курка. - Ти зовсім c розуму зійшов! Спитай у кота - він розумніший за всіх, кого я знаю, - чи подобається йому плавати і пірнати. Про себе я вже й не кажу! Запитай, нарешті, у нашої старої пані, розумніший її нема нікого на світі! По-твоєму, і їй хочеться плавати або пірнати?
- Ви мене не розумієте, - сказало каченя.
- Якщо вже ми не розуміємо, так хто тебе зрозуміє! Ти що ж, хочеш бути розумнішим кота і господині, не кажучи вже про мене? Не дурій, а будь вдячний за все, що для тебе зробили! Тебе поселили, пригріли, ти потрапив в таке суспільство, в якому можеш дечого навчитися. Але ти пуста голова, і розмовляти з тобою не варто. Повір мені! Я бажаю тобі добра, тому і браню тебе. Так завжди пізнаються справжні друзі. Намагайся ж нести яйця або навчися муркотіти та пускати іскри!
- Я думаю, мені краще піти звідси світ за очі, - сказало каченя.
- Ну і йди собі! - відповідала курка.
І каченя пішов. Він плавав і пірнав, але всі тварини раніше зневажали його за неподобство.
Настала осінь. Листя на деревах пожовкло і побуріли; вітер підхоплював і кружляв їх по повітрю. Стало дуже холодно.
Важкі хмари сипали на землю то град, то сніг, а на огорожі сидів ворон і каркав від холоду на все горло. Брр! Замерзнеш при одній думці про такому холоді!
Погано доводилося бідному каченя. Раз, під вечір, коли сонечко ще світить на небі, з кущів піднялася ціла зграя прекрасних великих птахів, каченя ніколи ще не бачив таких красивих: всі білі, як сніг, з довгими, гнучкими шиями.
Це були лебеді.
Видавши дивний крик, вони всплеснули чудовими великими крилами і полетіли з холодних лугів у теплі краї, за синє море. Високо-високо піднялися лебеді, а бідного каченяти охопила незрозуміла тривога.
Дзиґою закрутився він у воді, витягнув шию і теж закричав так голосно і дивно, що сам злякався. Ах, він не міг відірвати очей від цих прекрасних щасливих птахів, а коли вони зовсім зникли, пірнув на саме дно, виринув і був ніби не в собі. Не знав каченя, як звуть цих птахів, куди вони летять, але полюбив їх, як не любив досі нікого на світі.
Красу їх він не заздрив; йому і в голову не приходило, що він може бути таким же гарним, як вони. Він був би радий-радехонек, якби хоч качки не відштовхували його від себе.
Бідний гидке каченя!
Зима настала холодна-прехолодная. Каченя доводилося плавати без відпочинку, щоб не дати воді замерзнути зовсім, але з кожною вночі ополонка, в якій він плавав, ставала все менше і менше.
Морозило так, що навіть потріскував лід. Невтомно працював лапками каченя, але під кінець зовсім вибився з сил, завмер і весь обмерз.
Рано вранці проходив мимо селянин. Він побачив каченя, розбив лід своїми дерев'яними черевиками і відніс напівмертву птаха додому до дружини.
Каченяти відігріли.
Але ось діти надумали пограти з ним, а йому здалося, що вони хочуть образити його. Шарахнувся від страху каченя і влучив прямо в дійницю з молоком.
Молоко расплескалось. Господиня скрикнула й змахнула руками, а каченя між тим влетів у діжку з маслом, а звідти - в барило з борошном. Батюшки, на що він став схожий!
Господиня кричала і ганялася за ним з вугільними щипцями, діти бігали, збиваючи один одного з ніг, реготали і верещали.
Добре ще, двері були відчинені, - каченя вискочив, кинувся в кущі, прямо на свіжовипавший сніг, і довго-довго лежав там майже без почуттів.
Було б дуже сумно описувати всі біди і нещастя каченяти за цю сувору зиму. Коли ж сонечко знову пригріло землю своїми теплими променями, він лежав у болоті, в очереті.
Заспівали жайворонки. Прийшла весна! Каченя змахнув крилами і полетів. Тепер у крилах його гув вітер, і вони були куди міцніше колишнього.
Не встиг він отямитися, як опинився у великому саду. Яблуні стояли в цвіту; запашна бузок схиляла свої довгі зелені гілки над звивистим каналом.
Ах, як тут було добре, як пахло весною!
І раптом з хащі очерету випливли три чудових білих лебедя. Вони пливли так легко і плавно, точно ковзали по воді.
Каченя дізнався прекрасних птахів, і його охопила якась незрозуміла смуток.
- Полечу-но до них, до цих величавим птахам. Вони, напевно, заклюють мене на смерть за те, що я, такий потворний, наважився наблизитися до них. Але нехай! Краще загинути від їх ударів, ніж зносити щипки качок і курей, стусани пташниці так терпіти холод і голод взимку!
І він опустився на воду і поплив назустріч прекрасним лебедям, які, за бачачи його, теж попливли до нього.
- Убийте мене! - сказав бідолаха і низько опустив голову, чекаючи смерті, але що ж побачив він у чистій, як дзеркало, воді? Своє власне відображення.
Але він був уже не гидким темно-сірим каченям, а лебедем. Не біда з'явитися на світ у качиному гнізді, якщо ти вилупився із лебединого яйця!
Тепер він був радий, що переніс стільки горя і бід, - він міг краще оцінити своє щастя і оточуючий його пишність.
А великі лебеді плавали навколо і гладили його дзьобами.
В садок прибігли маленькі діти. Вони стали кидати лебедям хлібні крихти і зерна, а наймолодший закричав:
- Новий прилетів!
І всі інші підхопили:
- Новий, новий!
Діти плескали в долоні і танцювали від радості, а потім побігли за батьком і матір'ю і знову стали кидати у воду крихти хліба і тістечка. Всі казали:
- Новий лебідь краще всіх! Він такий гарний і молодий!
І старі лебеді схилили перед ним голову.
А він зовсім знітився і сховав голову під крило, сам не знаючи навіщо.
Він був дуже щасливий, але аніскільки не загордився - добре серце не знає гордості; йому згадувалося той час, коли всі глузували з нього і проганяли його. А тепер усі кажуть, що він найпрекрасніший серед прекрасних птахів.
Бузок схиляла до нього в воду свої запашні віти, сонечко світило так тепло, так яскраво...
І ось крила його зашуміли, струнка шия випросталась, а з грудей вирвався радісний крик:
- Ні, такого щастя я й не мріяв, коли був ще гидким каченям!