Я, зізнатися, захворіла
рукоділлям злегка.
До останньої клітини тіла,
до сивого волоска.
Лізуть в голову ідеї,
скоро я зовсім збожеволію...
Не боюся, що не зумію,
не встигну що - боюся.
Немов сміттє-машина
в будинок я тягну різний непотріб
Банки, рамки під картини
тут і там по всіх кутках.
Он, нещодавно відзначали
у колеги ювілей,
Всі їдять, а я сумую,
мені б за справу мерщій.
Веселиться люд, гуляє,
відпочиває від кайданів,
Я ж - оченятами стріляю,
гаразд би - на мужиків,
Так адже очей давно досвідчене,
як орел дивлюся з висот,
З'ясовуючи де там, шо там
хоче викинути народ...
«Ой, чоловік, стривайте,
он ту корок від вина
Ви мені не передасте?
Знали б, як вона потрібна!
Для чого? Не ваше діло!
Пробку дав, греби скоріше-
Он, дружина твоя прозріла,
поухаживай за нею.
Плескани-ка їй «Токаю»
/гидоту, чесно кажучи.../»
Ой, пляшечка яка!
Як би сховати нишком?
І ось так страві увесь вечір
,де чого б роздобути...
Про! Залишилися в тортові свічки,-
треба поцупити, не забути.
Правда, пам'ятаю дуже погано,
де шкребти і що терти
,Щоб часів Царя Гороха
у виробів вигляд був надалі.
Гей, мадам, а чим ви трете
свій жахливий жирний рот?
Я шукаю мотив цей, начебто,
ось вже який рік...
А днями дивлюся - журнали
в школу діти тягнуть-
Збори з цілого кварталу
на плетінки мені підуть...
Так проходять дні за днями,
в будинку нікуди ступити.
Клеєм, фарбами, пензлями
розжилася я, щоб творити.
Майстер-класів відголоски
в голові звучать моєю.
І дивляться банки, дошки
на мене з усіх щілин.
Збунтувалися домочадці
і вердикт явили мені-
Все, маман, давай прощатися,
будеш жити у своїй Країні!!!!