Оповідання для молодших школярів. Оповідання Драгунського Ст.

Ст. Драгунський

ПОЖЕЖА У ФЛІГЕЛІ, АБО ПОДВИГ В ЛЬОДАХ...

Ми з Мишком так загралися в хокей, що зовсім забули, на якому ми знаходимося світлі, і коли запитали одного проходить повз дядька, який година, він нам сказав:

- Рівно два.

Ми з Мишком прямо за голову схопилися. Дві години! Якихось п'ять хвилин пограли, а вже дві години! Адже це ж жах! Ми ж в школу спізнилися! Я підхопив портфель і закричав:

- Давай бігом, Мишко!

І ми полетіли як блискавки. Але дуже скоро втомилися і пішли кроком.

Мишко сказав:

- Не квапся, тепер вже все одно спізнилися.

Я кажу:

- Ох, перепаде... викличуть Батьків! Адже без поважної причини.

Мишко каже:

- Треба її придумати. А то на раду загону викличуть. Давай выдумаем скоріше!

Я кажу:

- Давай скажемо, що у нас захворіли зуби і що ми ходили їх виривати.

Але Мишко тільки пирхнув:

- В обох відразу захворіли, так? Хором захворіли!.. Ні, так не буває. І потім: якщо ми їх рвали, то де ж дірки?

Я кажу:

- Що ж робити? Прямо не знаю... Ой, викличуть на раду і батьків запросять!.. Слухай, знаєш що? Треба придумати що-небудь цікаве і хоробре, щоб нас ще й похвалили за запізнення, зрозумів?

Мишко каже:

- Це як?

- Ну, наприклад, выдумаем, що де-небудь була пожежа, а ми наче дитину з цієї пожежі витягнули, зрозумів?

Мишко зрадів:

- Ага, зрозумів! Можна про пожежу вигадати, а ще краще сказати, ніби лід на ставку проломився і дитина цей - бух!.. У воду впав! А ми його витягли... Теж красиво!

- Ну так, - кажу я, - правильно! Але пожежа все-таки краще!

- Ну ні, - каже Мишко, - саме що лопнув ставок цікавіше!

І ми з ним ще трошки посперечалися, що цікавіше і хоробрий, і не доспорили, а вже прийшли до школи. А в роздягальні наша гардеробниця тітка Паша раптом каже:

- Ти де це так обірвався, Мишко? У тебе весь комір без гудзиків. Не можна таким опудалом в клас бути. Все одно ти запізнився, давай хоч гудзики-то пришию! Он у мене їх ціла коробка. А ти, Дениска, йди в клас, нічого тобі тут стирчати!

Я сказав Ведмедикові:

- Ти скоріше тут ворушись, а то мені одному, чи що, віддуватися?

Але тітка Паша шугонула мене:

- Йди, йди, а він за тобою! Марш!

І ось я тихенько прочинив двері нашого класу, просунув голову, і бачу весь клас, і чую, як Раїса Іванівна диктує по книжці:

- «Пташенята пищать...»

А біля дошки стоїть Валерка і виписує кострубатими літерами:

«Пташенята пестчат...»

Я не витримав і розсміявся, а Раїса Іванівна підняла очі і побачила мене. Я відразу сказав:

- Можна увійти, Раїса Іванівна?

- Ах, це ти, Дениска, - сказала Раїса Іванівна. - Що ж, заходь! Цікаво, де це ти пропадав?

Я увійшов у клас і зупинився біля шафи. Раїса Іванівна йому в мене і прямо ахнула:

- Що в тебе за вигляд? Де це ти так вивалявся? А? Відповідай толком!

А я ще нічого не вигадав і не можу толком відповідати, а так, кажу що попало, все підряд, тільки щоб протягнути час:

- Я, Раїсо Іванівно, не один... Удвох ми, разом з Ведмедиком... Ось воно як. Ого!.. Ну і справи. Так і так! І так далі.

А Раїса Іванівна:

- Що-що? Ти заспокойся, говори помедленней, а то незрозуміло! Що сталося? Де ви були? Та кажи ж!

А я зовсім не знаю, що говорити. А треба говорити. А що будеш говорити, коли нема чого говорити? От я і кажу:

- Ми з Мишком. Так. Ось... Йшли собі та йшли. Нікого не чіпали. Ми в школу йшли, щоб не запізнитися. І раптом таке! Така справа, Раїса Іванівна, прямо ох-хо-хо! Ух ти! Ай-яй-яй.

Тут всі в класі розсміялися і загаласували. Особливо голосно - Валерка. Тому що він вже давно передчував двійку за своїх «пташенят». А тут урок зупинився, і можна дивитися на мене і реготати. Він прямо заходився. Але Раїса Іванівна швидко припинила цей базар.

- Тихіше, - сказала вона, - дайте розібратися! Корабльов! Відповідай, де ви були? Де Михайло?

А у мене в голові вже почалося якесь завихрення від усіх цих пригод, і я ні з того ні з сього бовкнув:

- Там пожежа була!

І відразу всі затихли. А Раїса Іванівна зблідла і каже:

- Де пожежа?

А я:

- Біля нас. У дворі. У флігелі. Дим валить - прямо клубами. А ми йдемо з Мишком повз цього... як його... повз чорного ходу! А двері цього ходу хтось дошкою зовні припер. Ось. А ми йдемо! А звідти, отже, дим! І хтось пищить. Задихається. Ну, ми дошку відняли, а там маленька дівчинка. Плаче. Задихається. Ну, ми її за руки, за ноги - врятували. А тут її мама прибігає, каже: «Як ваше прізвище, хлопчики? Я про вас в газету подяку напишу». А ми з Мишком говоримо: «Що ви, яка може бути подяку за цю маленьку дівчинку! Не варто подяки. Ми скромні хлопці». Ось. І ми пішли з Мишком. Можна сісти, Раїса Іванівна?

Вона встала з-за столу й підійшла до мене. Очі у неї були серйозні і щасливі.

Вона сказала:

- Як це добре! Дуже, дуже рада, що ви з Мішею такі молодці! Йди сідай. Сядь. Посидь...

І я бачив, що вона хоче мене погладити або навіть поцілувати. І мені від усього цього не дуже-то весело стало. І я потихеньку пішов на своє місце, і весь клас дивився на мене, ніби я й справді створив щось особливе. І у мене в душі шкребли кішки. Але в цей час двері відчинилися, і на порозі показався Мишко. Всі повернулися і стали дивитись на нього. А Раїса Іванівна зраділа.

- Заходь, - сказала вона, - заходь, Мішук, сідай. Сядь. Посидь. Заспокойся. Адже ти, звичайно, теж хвилювався.

- Ще й як! - каже Мишко. - Боявся, що ви заругаетесь.

- Ну, раз у тебе поважна причина, - каже Раїса Іванівна, - ти міг не хвилюватися. Все-таки ви з Дениском людини врятували, не кожен день таке буває.

Мишко навіть рота роззявив. Він, видно, зовсім забув, про що ми з ним говорили.

- Ч-Ч-людини? - каже Мишко і навіть заїкається. - З-з-врятували? А до-до-хто врятував?

Тут я зрозумів, що Мишко зараз все зіпсує. І я вирішив йому допомогти, щоб наштовхнути його і щоб він згадав, і так ласковенько йому посміхнувся, і кажу:

- Нічого не поробиш, Мишко, покинь удавати... Я вже все розповів!

І сам в цей час роблю йому очі зі значенням: що я вже все набрехав і щоб він не підвів! І я йому підморгую, вже прямо двома очима, і раптом бачу - він згадав! І відразу здогадався, що треба робити далі! Ось наш милий Мишко опустив очі, як найскромніший на світі мамій, і таким противним, пристойним голоском говорить:

- Ну навіщо ти це! Нісенітниця якась...

І навіть почервонів, як справжній артист. Ай да Мишко! Я просто не очікував від нього такої прудкості. А він сів за парту як ні в чому не бувало і давай зошити розкладати. І всі на нього дивилися з повагою, і я теж. І напевно, цим справа й скінчилося. Але тут чорт все-таки смикнув Ведмедика за мову, він озирнувся навколо і ні з того ні з сього сказав:

- А він зовсім не важкий був. Кіло десять - п'ятнадцять, не більше...

Раїса Іванівна каже:

- Хто? Хто не важкий, кіло десять - п'ятнадцять?

- Так цей хлопчисько.

- Який хлопчик?

- Так якого ми з-під льоду витягли...

- Ти щось плутаєш, - каже Раїса Іванівна, - адже це була дівчинка! І потім, звідки там лід?

А Мишко гне своє:

- Як - звідки лід? Зима, от і лід! Всі Чисті ставки замерзли. А ми з Дениском йдемо, чуємо - хтось з ополонки кричить. Борсається і пищить. Дереться. Шубовстається і хапається руками. Ну а що лід? Лід, звичайно, обламується! Ну, ми з Дениском підповзли, цього хлопця за руки, за ноги - і на берег. Ну, тут дідусь його прибіг, давай сльози лити...

Я вже нічого не міг вдіяти: Ведмедик брехав, як по писаному, ще краще мене. А в класі вже всі здогадалися, що він бреше і що я теж брехав, і після кожного Мишкиного слова все покатывались, а я йому робив знаки, щоб замовк і перестав брехати, тому що він не брехав, що потрібно, але куди там! Мишко ніяких знаків не помічав і заливався солов'єм:

- Ну, тут дідусь нам каже: «Зараз я вам іменні годинники подарую за цього хлопчиська». А ми говоримо: «Не треба, ми скромні хлопці!»

Я не витримав і крикнув:

- Тільки це був пожежа! Мишко переплутав!

- Ти що, з глузду з'їхав, чи що? Який може бути в ополонці пожежа? Це ти все забув.

А в класі всі падають в непритомність від реготу, просто помирають. Раїса Іванівна ка-ак лясне по столу! Всі замовкли. А Мишко так і залишився стояти з відкритим ротом.

Раїса Іванівна каже:

- Як не соромно брехати! Яка ганьба! І я їх вважала хорошими хлопцями!.. Продовжуємо урок.

І все відразу перестали на нас дивитися. І в класі було тихо і якось нудно. І я написав Мишка записку:

«Ось бачиш, треба було говорити правду!»

А він надіслав відповідь:

«Ну звичайно! Або говорити правду, або краще змовлятися».