Одного разу нам подарували молоду білку. Вона дуже скоро стала зовсім ручна, бігала по всіх кімнатах, лазила на шафи, етажерки, та так спритно - ніколи нічого не втратить, не розіб'є.
В кабінеті батька над диваном були прибиті величезні оленячі роги. Білка часто з ним лазила: забереться, бувало, на ріг і сидить на ньому, як на сучку дерева.
Нас, хлопців, вона добре знала. Тільки увійдеш в кімнату, білка стриб звідки-небудь з шафи прямо на плече. Це значить - вона просить цукру або цукерку. Дуже любила солодке.
Цукерки і цукор у нас в їдальні, буфеті, лежали. Їх ніколи не замикали, тому що ми, діти, без дозволу нічого не брали.
Але от якось мама кличе нас всіх у їдальню і показує порожню вазу:
- Хто ж це цукерки звідси взяв?
Ми дивимося один на одного і мовчимо - не знаємо, хто це зробив. Мама похитала головою й нічого не сказала. А на наступний день цукор з буфету зник і знову ніхто не зізнався, що взяв. Тут вже і батько розсердився, сказав, що тепер все буде замикати, а нам весь тиждень солодкого не дасть.
І білка заодно з нами без солодкого залишилася. Вспрыгнет, бувало, на плече, мордочкою об щоку треться, за вухо зубами смикає - просить цукру. А де його взяти?
Один раз після обіду я сидів тихенько на дивані в їдальні і читав. Раптом бачу: білка скочила на стіл, схопив у зуби скоринку хліба - і на підлогу, а звідти на шафу. Через хвилину, дивлюся, знову на стіл забралася, схопила другу корочку - і знову на шафу.
«Постій, - думаю, - куди це вона хліб все носить?» Підставив я стілець, заглянув на шафу. Бачу - стара мамина капелюх лежить. Підняв я її - ось тобі раз! Чого-чого тільки під нею немає: і цукор, і цукерки, і хліб, і різні кісточки...
Я - прямо до батька, показую: «Ось хто у нас злодюжка!»
А батько розсміявся і каже:
- Як же це я раніше не здогадався! Адже це наша білка собі запаси на зиму робить. Тепер осінь, на волі всі білки запасають корм, ну і наша не відстає, теж запасається.
Після такого випадку перестали від нас замикати солодке, тільки до буфету гачок приробили, щоб білка туди залізти не могла. Але білка на цьому не заспокоїлася, все продовжувала запаси на зиму готувати. Знайде скоринку хліба, горіх або кісточку - зараз схопить, втече і запрячет куди-небудь.
А то ми ходили в ліс за грибами. Прийшли пізно ввечері втомлені, поїли - і швидше спати. Кошик з грибами на вікні залишили там прохолодно, не зіпсуються до ранку.
Вранці встаємо - вся корзина порожня. Куди ж гриби поділися? Раптом батько з кабінету кричить, нас кличе. Прибігли до нього, дивимося - все оленячі роги над диваном грибами обвішані. І на гачку для рушники, і за дзеркалом, і за картиною - всюди гриби. Це білка ранесенько вранці постаралася: розвісила гриби собі на зиму посушити.
В лісі білки завжди восени гриби на сучках сушать. Ось і наша поспішила. Видно, відчула зиму.
Скоро й справді настали холоди. Білка все намагалася забратися куди-небудь у куток, де б тепліше, а як-то раз вона і зовсім пропала. Шукали, шукали - ніде немає. Напевно, пішла в сад, а звідти в ліс.
Шкода нам стало білочки, та нічого не вдієш.
Зібралися топити грубку, закрили отдушник, наклали дров, підпалили. Раптом у пічці як завозиться щось, зашарудить! Ми отдушник скоріше відкрили, а звідти білка кулею вискочила - і прямо на шафу.
А дим з печі в кімнату так і валить, трубу ніяк не йде. Що таке? Брат зробив з товстого дроту гачок і просунув його через віддушину в трубу, щоб дізнатися, чи немає там чого.
Дивимося - тягне з труби краватку, мамину рукавичку, навіть бабусину святкову косинку там розшукав.
Все це наша білка собі для гнізда в трубу забрала. Ось яка! Хоч і в будинку живе, а лісові звички не залишає. Така вже, видно, їх біляча натура.
* * * *
Як-то раз пастухи зловили лисеняти і принесли його нам. Ми посадили його в порожній коморі.
Лисеня був ще маленький, весь сірий, мордочка темна, а хвіст на кінці біленький. Звірятко забився в дальній кут комори й злякано озирався по сторонам. Від страху він навіть не кусався, коли ми його гладили, а тільки притискав вуха і весь тремтів.
Мама налила йому мисочку молока і поставила тут же поруч. Але наляканий звір молоко пити не став.
Тоді тато сказав, що лисеняти треба залишити в спокої - хай роззирнувся, освоїться на новому місці.
Мені дуже не хотілося йти, але тато замкнув двері, і ми пішли додому. Був уже вечір, скоро всі лягли спати.
Вночі я прокинувся. Чую, десь зовсім поруч дзявкає та й дзявкає щеня. Звідки, думаю, він взявся? Виглянув у вікно. Надворі вже світало. З вікна було видно комору, де перебував лисеня. Виявляється, це він так по - щенячьи скиглив.
Прямо за коморою починався ліс.
Раптом я побачив, що з кущів вискочила лисиця, зупинилася, прислухалася і крадькома побігла до комори. Відразу тявкання в ньому припинилося, і замість нього почувся радісний вереск.
Я потихеньку розбудив маму і тата, і ми всі разом стали дивитися у вікно.
Лисиця бігала навколо комори, пробувала підрити землю під ним. Але там був міцний кам'яний фундамент, і лисиця нічого не могла зробити. Незабаром вона втекла в кущі, а лисеня знову почав голосно і жалібно скиглити.
Я хотів чатувати лисицю всю ніч, але тато сказав, що вона більше не прийде, і наказав лягати спати.
Прокинувся я пізно і, одягнувшись, насамперед поспішив відвідати лисеняти. Що таке?.. На порозі біля дверей лежав мертвий зайченя. Я швидше побіг до тата і привів його з собою.
- От так штука! - сказав тато, побачивши зайченя. - Це, значить, мати-лисиця ще раз приходила до лисенку і принесла йому їжу. Потрапити всередину вона не змогла, так і залишила зовні. Ну і турботлива матуся!
Весь день я крутився біля комори, заглядав у щілинки і два рази ходив з мамою годувати лисеняти. А ввечері я ніяк не міг заснути, все схоплювався з ліжка і дивився у вікно - не прийшла лисиця.
Нарешті мама розсердилася і завісила вікно темної фіранкою.
Зате вранці я піднявся ніж світло і одразу побіг до комори. На цей раз на порозі лежав уже не зайченя, а задушена сусідська курка. Видно, лисиця вночі знову приходила провідати лисеняти. Видобуток в лісі їй зловити не вдалося, от вона і залізла до сусідів в курник, задушила курку і принесла своєму дитинчаті.
За курку татові довелося заплатити, до того ж здорово дісталося від сусідів.
- Прибирайте лисеняти куди хочете, - кричали вони, - а то з ним лисиця всю птицю у нас переведе!
Робити було нічого, довелося татові посадити лисенка в мішок і віднести назад у ліс, до лисячим норах.
З тих пір лисиця в село більше не приходила.
В будинку у нас жив їжачок, він був ручний. Коли його гладили, він притискав до спини колючки і робився зовсім м'яким. За це ми його прозвали Пушок.
Якщо Пушок бував голодний, він ганявся за мною, як собака. При цьому їжак пихтів, пирхав і кусав мене за ноги, вимагаючи їжі.
Влітку я брав Гармата з собою гуляти в сад. Він бігав по доріжках, ловив жабенят, жуків, слимаків і з апетитом їх з'їдав.
Коли настала зима, я перестав брати Гармата на прогулянки, тримав його будинку. Годували ми тепер Гармата молоком, супом, моченим хлібом. Наїсться, бувало, їжачок, забереться за грубку, згорнеться клубочком і спить. А ввечері вилізе і почне бігати по кімнатах. Всю ніч бігає, лапками тупотить, всім спати заважає. Так він у нас в будинку більше половини зими прожив і жодного разу на вулиці не побував.
Але ось зібрався я якось на санках з гори кататися, а товаришів у дворі немає. Я і вирішив взяти з собою Гармати. Дістав ящичок, настелил туди сіна і посадив їжака, а щоб йому тепліше було, зверху теж сіном закрив. Ящик поставив в санки і побіг до ставка, де ми завжди каталися з гори.
Я біг щодуху, уявляючи себе конем, і віз в санках Гармата.
Було дуже добре: світило сонце, мороз щипав вуха, ніс. Зате вітер зовсім затих, так що дим з сільських труб не клубочився, а прямими стовпами впирався у небо.
Я дивився на ці стовпи, і мені здавалося, що це зовсім не дим, а з неба спускаються товсті сині мотузки і знизу до них прив'язані за труби маленькі іграшкові будиночки.
Накатався я досхочу з гори, повіз санки з їжаком додому.
Везу - раптом назустріч хлопці: біжать у село дивитися вбитого вовка. Його тільки що туди мисливці привезли.
Я скоріше поставив санки в сарай і теж за хлопцями в село помчав. Там ми пробули до самого вечора. Дивилися, як з вовка знімали шкуру, як її розправляли на дерев'яній рогатині.
Про Гарматі я згадав тільки на інший день. Дуже злякався, не втік він куди. Відразу кинувся в сарай, до санкам. Дивлюся - лежить мій Пушок, згорнувшись, у шухлядці і не рухається. Скільки я його не трусив, не смикав, він навіть не поворухнувся. За ніч, видно, зовсім замерз і помер.
Побіг я до хлопців, розповів про своє нещастя. Погорювали всі разом, та робити нічого, і вирішили поховати Гармата в саду, закопати в сніг у тому самому ящику, в якому він помер.
Цілий тиждень ми всі сумували про бідного Гарматі. А потім мені подарували живого сича - його впіймали у нас в сараї. Він був дикий. Ми почали приручати і забули про Гарматі.
Але ось настала весна, та яка тепла! Один раз вранці вирушив я в садочок: там навесні особливо добре - зяблики співають, сонце світить, кругом калюжі величезні, як озера. Пробираюся обережно по доріжці, щоб не начерпати бруду в калоші. Раптом попереду, в купі торішнього листя, щось завозилося. Я зупинився. Хто це - звір? Який? З-під темних листя здалася знайома мордочка, і чорні очі глянули прямо на мене.
Не пам'ятаючи себе, я кинувся до тваринці. Через секунду я вже тримав у руках Гармата, а він обнюхував мої пальці, пирхав і тикав мені в долоню холодним носиком, вимагаючи їжі.
Тут же на землі валявся оттаявший ящичок з сіном, в якому Пушок благополучно проспав всю зиму. Я підняв скриньку, посадив туди їжака і з торжеством приніс додому.
* * * *
Принесли нам хлопці невеликого сорочонка... Літати він ще не міг, тільки стрибав. Годували ми його сиром, кашею, моченим хлібом, давали маленькі шматочки вареного м'яса; він усе їв, ні від чого не відмовлявся.
Скоро у сорочонка відріс довгий хвіст і крила обросли жорсткими чорними перами. Він швидко навчився літати і переселився на життя з кімнати на балкон.
Тільки от яка з ним була лихо: ніяк наш сорочонок не міг вивчитися самостійно їсти. Зовсім уже доросла птиця, гарна така, літає добре, а їжу все, як маленьке пташеня, просить. Вийдеш на балкон, сядеш за стіл, сорока вже тут як тут, крутиться перед тобою, присідає, настовбурчує крильця, рот розкриває. І смішно і шкода її. Мама навіть прозвала її Сироткой. Суне їй, бувало, в рот сиру або моченого хліба, проковтне сорока - і знову починає просити, а сама з тарілки ніяк не клює. Вчили-вчили ми її - нічого не вийшло, так і доводилося їй в рот корм запихати. Наїсться, бувало, Сирітка, струсоне, подивиться хитрим чорним очком на тарілку, немає чи там ще чого-небудь смачного, так і злетить на поперечину під саму стелю або полетить у сад, на двір... Вона всюди літав і з усіма була знайома: з товстим котом Иванычем, з мисливським собакою Джеком, з качками, кури; навіть зі старим забіякуватим півнем Петровичем сорока була в приязних стосунках. Всіх він на дворі задирав, а її не чіпав. Бувало, клюють кури з корита, та сорока тут же вертиться. Смачно пахне теплими моченими висівками, хочеться сороці поснідати в дружній курячої компанії, та нічого не виходить. Пристає Сирітка до курей, присідає, пищить, розкриває дзьоб - ніхто її погодувати не хоче. Підскочить вона і до Петровичу, запищить, а той тільки гляне на неї, забормочет: «Це що за неподобство!» - і відійде геть. А потім раптом закліпає своїми міцними крилами, витягне шию догори, натужится, навшпиньки привстанет так як заспіває: «Ку-ка-ре-ку!» - так голосно, що аж за річкою чути.
А сорока пострибає-пострибає по двору, в стайню злітає, загляне до корови в стійло... Все самі їдять, а їй знову доводиться летіти на балкон і просити, щоб її з рук годували.
Ось одного разу нікому було з сорокою возитися. Цілий день всі були зайняті. Вже вона чіплялася-чіплялася до всіх - ніхто її не годує!
Я в цей день з ранку ловив рибу на річці, повернувся додому тільки до вечора і викинув на дворі залишилися від лову черв'яків. Нехай кури поклюют.
Петрович відразу помітив здобич, підбіг і почав скликати курей: «Ко-Ко-ко-ко! Ко-Ко-ко-ко!» А вони, як на зло, кудись розбрелися, жодної у дворі немає. Вже півень прямо з сил вибивається! Кличе, кличе, потім схопить черв'яка в дзьоб, потрясе ним, кине і знову кличе - ні за що перший з'їсти не хоче. Навіть захрип, а кури все не йдуть.
Раптом, звідки ні візьмися, сорока. Підлетіла до Петровичу, растопырила крила і рот розкрила: погодуй, мовляв, мене.
Півень відразу підбадьорився, схопив у дзьоб величезного черв'яка, підняв, трясе ним перед самим носом сороки. Та дивилася, дивилася, потім цоп черв'яка - і з'їла! А півень вже їй другого подає. З'їла і другого, і третього, а четвертого Петрович сам склював.
Дивлюся я з вікна і дивуюся, як півень сороку з дзьоба годує: то їй дасть, то сам з'їсть, то знову їй запропонує. А сам все примовляє: «Ко-Ко-ко-ко!..» Кланяється, дзьобом черв'яків на землі показує: їж, мовляв, не бійся, он вони які смачні.
І вже не знаю, як це у них там все вийшло, як він розтлумачив їй, у чому справа, тільки бачу, закокал півень, показав на землі черв'яка, а сорока підскочила, повернула голівку набік, на інший, придивилася і з'їла прямо з землі. Петрович навіть головою на знак схвалення трусонув; потім схопив сам здоровенного черв'яка, підкинув, перехопив дзьобом зручніше і проковтнув: ось, мовляв, як по - нашому. Але сорока, видно, зрозуміла, в чому справа, - стрибає біля нього так поклевывает. Почав і півень черв'яків підбирати. Так наввипередки один перед одним стараються - хто швидше. Вмить всіх хробаків склювали.
З тих пір сороку годувати з рук більше не доводилося. В один раз її Петрович вивчив з їжею управлятися. А вже як він це їй пояснив, я і сам не знаю.
Сонячний день на самому початку літа. Я блукаю неподалік від будинку, в березовому переліску. Все навколо ніби купається, хлюпається в золотистих хвилях тепла і світла. Наді мною струменіють гілки беріз. Листя на них здаються то смарагдово-зеленими, то зовсім золотими. А внизу, під березами, по траві теж, як хвилі, що біжать і струмують легкі синюваті тіні. І світлі зайчики, як відображення сонця у воді, біжать один за іншим по траві, по доріжці.
Сонце в небі, і на землі... І від цього стає так добре, так весело, що хочеться втекти кудись вдалину, туди, де стовбури молодих берізок так і виблискують своєю сліпучою білизною.
І раптом з цієї сонячної дали мені почувся знайомий лісовий голосок: «Ку-ку, ку-ку!»
Зозуля! Я вже чув його багато разів, але ніколи ще не бачив навіть на картинці. Яка вона з себе? Мені чомусь вона здавалася товстенькою, головатий, наче сови. Але, може, вона зовсім не така? Побіжу - подивлюся.
На жаль, це виявилося зовсім не просто. Я - до неї на голос. А вона замовкне, і ось знову: «Ку-ку, ку-ку», але вже зовсім в іншому місці.
Як же її побачити? Я зупинився в роздумах. А може, вона грає зі мною в хованки? Вона ховається, а я шукаю. А давай-ка грати навпаки: тепер я сховаюся, а ти пошукай.
Я заліз у кущі ліщини і теж кукукнул раз, другий. Зозуля замовкла, може, шукає мене? Сиджу мовчу я, а в самого аж серце калатає від хвилювання. І раптом десь неподалік: «Ку-ку, ку-ку!»
Я - мовчок: пошукай-но краще, не кричи на весь ліс.
А вона вже зовсім близько: «Ку-ку, ку-ку!»
Дивлюсь: через галявину летить якась птиця, хвіст довгий, сама сіра, тільки грудка в темних пестринках. Напевно, ястребенок. Такий у нас у дворі за горобцями полює. Підлетів до сусіднього дерева, сів на сучок, пригнувся, та як закричить: «Ку-ку, ку-ку!»
Зозуля! Ось так раз! Значить, вона не на сову, а на ястребка схожа.
Я як кукукну їй з куща у відповідь! З переляку вона трохи з дерева не звалилася, відразу вниз з сучка метнулася, шмиг кудись в лісову гущавину, тільки її я і бачив.
Але мені і бачити її більше не треба. Ось я і розгадав лісову загадку, та до того ж і сам в перший раз заговорив з птахом на її рідній мові.
Так дзвінкий лісовий голосок зозулі відкрив мені першу таємницю лісу. І з тих пір ось уже півстоліття я блукаю зимою і влітку по глухим неходжених стежках і відкриваю все нові і нові таємниці. І немає кінця цим звивистих стежках, і немає кінця таємниць рідної природи.