Оповідання про природу для школярів. Лісове відлуння

Оповідання про природу для школярів. Розповіді про ліс, про відлуння. Враження маленького хлопчика від відвідування лісу.

Лісове відлуння. Автор: Георгій Скребицкий

Мені було тоді років п'ять або шість. Ми жили в селі.

Одного разу мама пішла в ліс за суницею і взяла мене з собою. Суниці в той рік вродило дуже багато. Вона росла прямо за селом, на старій лісової вирубки.

Як зараз, пам'ятаю я цей день, хоча з тих пір пройшло більше п'ятдесяти років. День був по-літньому сонячний, жаркий. Але тільки ми підійшли до лісу, раптом набігла синя хмарка, і з неї посипався частий великий дощ. А сонце все продовжувало світити. Дощові краплі падали на землю, важко падали про листя. Вони повисали на траві, на гілках кущів і дерев, і в кожній краплині відбивалося, грало сонце.

Не встигли ми з мамою стати під дерево, як сонячний дощик вже закінчився.

- Погляньте-но, Юра, як красиво,- сказала мама, виходячи з-під гілок.

Я глянув. Через усе небо різнобарвним простягнулася дугою веселка. Один її кінець упирався в наше село, а інший йшов далеко в заречные луки.

- Ух, здорово! - сказав я.- Прямо як міст. От би за нього пробігтися!

- Ти краще по землі бігай,- засміялася мама, і ми пішли в ліс збирати суницю.

Ми бродили по галявинах біля купин і пнів і всюди знаходили великі стиглі ягоди.

Від нагрітої сонцем землі після дощу йшов легкий пар. У повітрі пахло квітами, медом і суницею. Потягнеш носом цей чудовий запах - ніби якийсь запашний, солодкий напій глотнешь. А щоб це ще більше було схоже на правду, я зривав суницю і клав її не в кошичок, а прямо в рот.

Я бігав по кущах, струшуючи з них останні дощові краплі. Мама блукала тут же неподалік, і тому мені було зовсім не страшно заблукати в лісі.

Велика жовта метелик пролетів над галявинкою. Я схопив з голови кепку і помчав за нею. Але метелик то спускалася до самої траві, то піднімалась вгору. Я ганявся, ганявся за нею, та так і не впіймав - полетіла кудись у ліс.

Зовсім захеканий, я зупинився і озирнувся навкруги. А де ж мама? Її ніде не було видно.

- Агов! - закричав я, як, бувало, кричав біля будинку, граючи в хованки.

І раптом звідкись здалеку, з глибини лісу, почулося у відповідь: «Ау!»

Я навіть здригнувся. Невже я так далеко втік від мами? Де вона? Як її знайти? Весь ліс, перш такий веселий, тепер здався мені таємничим, страшним.

- Мамо!.. Мама!..- що було сил заволав я, вже готовий розплакатися.

«А-ма-ма-ма-ма-а-а-а!» - ніби перекривив мене хто-то далеко. І в ту ж секунду з-за сусідніх кущів вибігла мама.

- Що ти кричиш? Що сталося? - злякано запитала вона.

- Я думав, ти далеко! - відразу заспокоївшись, відповів я. - Там у лісі хтось дражниться.

- Хто дражниться? - не зрозуміла мама.

- Не знаю. Я кричу - і він теж. Ось послухай! - І я знову, але вже хоробро крикнув: - Агов! Ау!

«Ау! Ау! Ау!» - відгукнулося з лісової дали.

- Так адже це луна! - сказала мама.

- Луна? А що воно там робить?

- Нічого не робить. Твій же голос віддається в лісі, а тобі здається, що хтось тобі відповідає.

Я недовірливо слухав маму. Як же це так: мій голос - і мені відповідає, та ще коли я вже сам мовчу? Я знову спробував крикнути:

- Іди сюди!

«Сюди-а-а-а!» - відгукнулося в лісі.

- Мама, а може, там все-таки хто-небудь дражниться? - нерішуче запитав я.- Ходімо подивимося.

- От дурний який! - засміялася мама.- Ну підемо, якщо хочеш, тільки нікого ми з тобою не знайдемо.

Я взяв маму на всякий випадок за руку - хто його знає, що це за луна! - і ми пішли стежкою в глиб лісу. Зрідка я покрикивал:

- Ти тут?

«Зде-е-е-сь!» - відповідало попереду.

Ми перебралися через лісовий яр і вийшли у світлий березовий лісок. Тут було зовсім не страшно.

Я відпустив мамину руку і побіг вперед.

І раптом я побачив «ехо». Вона сиділа на пеньку спиною до мене. Все сіре, в сірій кошлатою шапці, як дідько з картинки із казок. Я скрикнув і кинувся назад до мами:

- Мама, мама, он відлуння на пеньку сидить!

- Що ти дурниці говориш! - розсердилася мама. Вона взяла мене за руку і хоробро пішла вперед.

- А вона нас не зачепить? - запитував я.

- Не дурій, будь ласка,- відповіла мама. Ми вийшли на галявину.

- Геть, геть! - зашепотів я.

- Так це ж дід Кузьма корів пасе!

Почувши мамин голос, «ехо» обернулося, і я побачив знайому білу бороду, вуса і брови, теж білі, наче з вати, наче їх навмисне приклеїли до загорелому, зморщеному, як печене яблуко, обличчя.

- Дідусь, а я думав, ти - луна! - закричав я, підбігаючи до старого.

- Луна? - здивувався той, опускаючи дерев'яну дудочку - жалейку, яку він выстругивал ножем.- Ехо - це, милий, не людина. Це лісовий голос.

- Як - лісовий голос? - не зрозумів я.

- А так. Ти гукнеш в лісі, а він тобі і відгукнеться. Кожне деревце, кожний кущик відгомін дає. Ось послухай, як ми з ними переговариваемся.

Дід підняв свою дудочку - жалейку - і заграв ніжно, протяжно. Він грав, немов наспівував якусь сумну пісеньку. А десь далеко-далеко в лісі йому вторив інший такий же голос.

Підійшла мама і села на сусідній пеньок. Дідусь скінчив грати, і луна теж кончило.

- Ось, синку, чув тепер, як я з лісом перекликаюсь? - сказав старий.- Ехо - це сама душа лісу. Що птах свисне, що звір закричить - все тобі передасть, нічого не приховає. А ти ходи по лісі та слухай його. Воно тобі всю лісову таємницю відкриє.

Так я тоді і не зрозумів, що ж таке відлуння.

Але зате на все життя полюбив його, полюбив, як таємничий голос лісу, як пісню жалейки, як стару дитячу казку.

І тепер, через багато-багато років, лише почую луна в лісі - відразу пригадується мені: сонячний день, берези, полянка і посеред неї на старому пні щось кошлате, сіре. Може, це наш сільський пастух сидить, а може, і не пастух, а казковий дідусь лісовик. Сидить він на пеньку, стругає кленову дудочку - жалейку. А потім буде грати на ній в тиху вечірню годину, коли засинають дерева, трава і квіти, повільно із-за лісу вибирається рогатий місяць і настає літня ніч.