Казки для молодших школярів. Теплий хліб

Казка Костянтина Паустовського спрямована на виховання доброти у дітей і відповідальності за свої вчинки. Казка про те, що зло завжди карається, але якщо людина покаялася, то все ще можна виправити, тільки для цього треба дуже багато попрацювати.

Теплий хліб. Автор: Костянтин Паустовський

Коли кавалеристи проходили через село Бережки, німецький снаряд розірвався на околиці і поранив у ногу вороного коня. Командир залишив пораненого коня в селі, а загін пішов далі, пыля і подзвонюючи вуздечкою, - пішов, закотився за гаю, за пагорби, де вітер хитав стиглу жито.

Коня взяв до себе мельник Панкрати. Млин давно не працювала, але борошняна пил назавжди в'їлася в Панкрата. Вона лежала сірою кіркою на його ватянці і картузі. З-під картуза поглядали на всіх швидкі очі мельника. Панкрати був швидкий на роботу, сердитий старий, і хлопці вважали його чаклуном.

Панкрати вилікував коня. Кінь залишився при млині і терпляче возив глину, гній і жердини - допомагав Панкрату лагодити греблю.

Панкрату важко було прогодувати коня, і кінь почав ходити по дворах жебрати. Постоїть, пофыркает, постукає мордою в хвіртку, і, дивись, йому винесуть бурякової гички, або черствого хліба, або, траплялося навіть, солодку морквину. У селі говорили, що кінь нічий, а точніше, суспільний, і кожен вважав своїм обов'язком його погодувати. До того ж кінь - поранений, постраждав від ворога.

Жив у Бережках зі своєю бабцею хлопчик Філька, на прізвисько Ну Тебе. Філька був мовчазний, недовірливий, і його улюбленим виразом було: «Та ну тебе!» Пропонував йому сусідський хлопчисько походити на ходулях або пошукати позеленілі патрони, Філька відповідав сердитим басом: «Та ну тебе! Шукай сам!» Коли бабка вимовляла йому за неласковость, Філька відвертався і бурмотів: «Та ну тебе! Набридла!»

Зима в цей рік стояла тепла. У повітрі висів дим. Сніг випадав і одразу танув. Мокрі ворони сідали на комини, щоб обсохнути, штовхалися, каркали один на одного. Близько млинового лотка вода не замерзала, а стояла чорна, тиха, і в ній кружляли крижинки.

Панкрати полагодив до того часу млин і збирався молоти хліб, - господині скаржилися, що борошно закінчується, залишилося у кожної на два-три дні, а зерно лежить немолоте.

В один з таких теплих сірих днів поранений кінь постукав мордою в хвіртку до Фількіною бабці. Бабиною не було вдома, а Філька сидів за столом і жував шматок хліба, круто посипаний сіллю.

Філька знехотя встав, вийшов за хвіртку. Кінь переступив з ноги на ногу і потягнувся до хліба.

- Та ну тебе! Диявол! - крикнув Філька і навідліг ударив коня по губах.

Кінь відсахнувся, замотав головою, а Філька закинув хліб далеко у пухкий сніг і закричав:

- На вас не напасешся, на христарадников! Он твій хліб! Іди копай його мордою з-під снігу! Іди копай!

І ось після цього злорадного окрику і трапилися в Бережках ті дивовижні справи, про які і зараз люди кажуть, похитуючи головами, тому що самі не знають, чи було це або нічого такого і не було.

Сльоза скотилася у коня з очей. Кінь заіржав жалібно, протяжно, махнув хвостом, і зараз в голих деревах, в огорожах та пічних трубах завив, засвистів пронизливий вітер, вздул сніг, запорошил Фильке горло. Філька кинувся назад в будинок, але ніяк не міг знайти ганку - так вже мело колом і хлестало в очі. Летіла за вітром мерзла солома з дахів, ламалися скворечни, плескали відірвані віконниці. І все вище взвивались стовпи сніжної пилу з навколишніх полів, мчали на село, шарудячи, крутячись, переганяючи один одного.

Філька скочив нарешті в хату, припер двері, сказав: «Та ну тебе!» - і прислухався. Ревла, збожеволівши, хуртовина, але крізь її рев Філька чув тонкий і короткий свист - так свистить кінський хвіст, коли розлючений кінь б'є ним себе по боках.

Завірюха почав затихати до вечора, і лише тоді змогла дістатися до себе в хату від сусідки Фількіна бабка. А до ночі небо зазеленіло, як лід, зірки примерзли до небесного зводу, і колючий мороз пройшов по селі. Ніхто його не бачив, але кожен чув скрип його валянок по твердому снігу, чув, як мороз, озоруя, стискував товсті колоди в стінах, і вони тріщали й лопалися.

Баба, плачучи, сказала Фильке, що напевно вже замерзли колодязі і тепер їх чекає неминуща смерть. Води немає, борошно у всіх вийшла, а млин працювати тепер не зможе, бо річка застигла до самого дна.

Філька теж заплакав від страху, коли миші почали вибігати з підпідлоги і хорониться під грубкою в соломі, де ще залишалося трохи тепла. «Та ну вас! Прокляті!» - кричав він на мишей, але миші всі лізли з підпідлоги. Філька забрався на піч, сховався тулупчиком, весь трусився і слухав голосіння баби.

- Сто років тому впав на нашу округу такий самий лютий мороз, - говорила баба. - Заморозив колодязі, побив птахів, висушив до кореня ліси і сади. Десять років після того не цвіли ні дерева, ні трави. Насіння в землі пожухла і пропали. Гола стояла наша земля. Оббігав її стороною всякий звір - боявся пустелі.

- Чому ж стрясся той мороз? - запитав Філька.

- Від злоби людської, - відповіла бабця. - Йшов через наше село старий солдат, попросив у хаті хліба, а хазяїн, злий мужик, заспаний, крикливий, візьми і дай тільки одну черству скоринку. І то не дав у руки, а жбурнув на підлогу і каже: «Ось тобі! Жуй!» - «Мені хліб з підлоги підняти неможливо, - каже солдат. - У мене замість ноги вітряк». - «А ногу куди подів?» - запитує мужик. «Я загубив ногу на Балканських горах в турецькій баталії», - відповідає солдат. «Нічого. Раз дюже голодний - піднімеш, - засміявся чоловік. - Тут тобі камердинерів немає». Солдат покряхтел, зміг, підняв шкірку і бачить - це не хліб, а одна зелена цвіль. Один отрута! Тоді солдат вийшов на двір, свиснув - і враз зірвалася хуртовина, завірюха, буря закрутила село, позривала дахи, а потім ударив лютий мороз. І мужик той помер.

- Від чого ж він помер? - хрипко запитав Філька.

- Від охолодження серця, - відповіла бабця, помовчала і додала: - Знати, і нині завівся в Бережках поганий чоловік, кривдник, і створив злу справу. Тому і мороз.

- Чого ж тепер робити, бабо? - запитав Філька з-під кожуха. - Невже помирати?

- Навіщо помирати? Сподіватися треба.

- На що?

- На те, що поправить поганий людина своє лиходійство.

- А як його виправити? - запитав, схлипуючи, Філька.

- А про це Панкрати знає, мельник. Він старий хитрий, вчений. Його треба запитати. Та невже в таку холоднечу до млина добіжиш? Відразу кров зупиниться.

- Та ну його, Панкрата! - сказав Філька і затих.

Вночі він зліз з печі. Бабка спала, сидячи на лавці. За вікнами повітря був синій, густий, страшний. В чистому небі над осокорами стояла місяць, вбрана як наречена, рожевими вінцями.

Філька загорнув тулупчик, вискочив на вулицю і побіг до млина. Сніг співав під ногами, ніби артіль веселих пильщиков пиляла під корінь березовий гай за річкою. Здавалося, повітря замерз і між землею і місяцем залишилася одна порожнеча - пекуча і така ясна, що якщо б підняло порошинку на кілометр від землі, і її було б видно і вона світилася б і мерехтіла, як маленька зірка.

Чорні верби близько млинової греблі посивіли від холоднечі. Гілки їх поблискували, як скляні. Повітря колов Фильке груди. Бігти він вже не міг, а важко йшов, загрібаючи сніг валянками.

Філька постукав у віконце Панкратової хати. Зараз в сараї за хатою заіржав і забив копитом поранений кінь. Філька охнув, присів від страху навпочіпки, зачаївся. Панкрати відчинив двері, схопив Фильку за комір і втягнув у хату.

- Сідай до печі, - сказав він. - Розповідай, поки не замерз.

Філька, плачучи, розповів Панкрату, як він образив пораненого коня і як з-за цього впав на село мороз.

- Да-а, - зітхнув Панкрати, - погано твоє діло! Виходить, що через тебе всьому пропадати. Навіщо коня образив? За що? Безглуздий ти громадянин!

Філька сопел, витирав рукавом очі.

- Ти кинь ревіти! - строго сказав Панкрати. - Ревіти ви всі майстри. Мало що нашкодив - зараз в рев. Але тільки в цьому я не бачу сенсу. Млин моя стоїть, як запаяна морозом навіки, а борошна немає, води немає, і що нам придумати - невідомо.

- Чого ж мені тепер робити, дідусь Панкрати? - запитав Філька.

- Винайти порятунок від холоднечі. Тоді перед людьми не буде твоєї вини. І перед пораненої конем - теж. Будеш ти чистий людина, веселий. Кожен тебе по плечу подратує і пробачить. Зрозуміло?

- Зрозуміло, - відповів слабким голосом Філька.

- Ну, от і придумай. Даю тобі терміну годину з чвертю.

В сінях у Панкрата жила сорока. Вона не спала від холоду, сиділа на хомуті - підслуховувала. Потім вона боком, озираючись, поскакала до щілини під дверима. Вискочила назовні, стрибнула на бильця і полетіла прямо на південь. Сорока була досвідчена, стара і навмисне летіла біля самої землі, тому що від сіл і лісів все-таки тягнуло теплом і сорока не боялася замерзнути. Ніхто її не бачив, тільки лисиця в осиновом яру висунув морду з нори, повела носом, помітила, як темною тінню промайнула по небу сорока, шарахнула назад у нору і довго сиділа, чухаючись і міркуючи: куди ж це в таку страшну ніч подалася сорока?

А Філька в цей час сидів на лавці, совався, придумував.

- Ну, - сказав нарешті Панкрати, затоптуючи махорковий цигарку1, - час твоє вийшло. Викладай! Пільгового строку не буде.

- Я, дідусю Панкрати, - сказав Філька, - як розвидниться, зберу з всього села хлопців. Візьмемо ми ломи, пешні, сокири, будемо рубати лід біля лотка біля млина, поки не дорубимся до води і не потече вона на колесо. Як піде вода, ти нехай млин! Пройде колесо двадцять разів, вона розігріється і почне молоти. Буде, значить, і борошно, і вода, і загальне спасіння.

- Ти бач який шустрий! - сказав мельник. - Під льодом, звичайно, вода є. А якщо лід товщиною в твій зріст, що ти будеш робити?

- Та ну його! - сказав Філька. - Проб'ємо ми, хлопці, і такий лід!

- А якщо замерзнете?

- Багаття будемо палити.

- А якщо не погодяться хлопці за твою дурь розплачуватися своїм горбом? Якщо скажуть: «Та ну його! Сам винен - нехай сам лід і скалывает»?

- Погодяться! Я їх вблагаю. Наші хлопці - хороші.

- Ну, валяй, збирай хлопців. А я зі стариками " стелі. Може, і старики натягнутий рукавиці та візьмуться за ломи.

У морозні дні багряне сонце сходить, у важкому диму. І в цей ранок піднялося над Бережками таке сонце. На річці було чути частий стукіт ломів. Тріщали багаття. Хлопці і люди похилого віку працювали з самого світанку, сколювали лід біля млина. І ніхто зопалу не помітив, що після полудня небо затягнулося низькими хмарами і задув з сивим вербам рівний і теплий вітер. А коли помітили, що погода перемінилася, гілки верб вже відтанули, і весело, гучно загула за річкою мокра березовий гай. В повітрі запахло весною, гноєм.

Вітер дув з півдня. З кожною годиною ставало все тепліше. З дахів падали і з дзвоном розбивалися бурульки. Ворони вилізли з-під застрех і знову обсихають на трубах, штовхалися, каркали.

Не було тільки старої сороки. Вона прилетіла до вечора, коли від теплоти лід почав осідати, робота біля млина пішла швидко і показалася перша ополонка з темною водою.

Хлопці стягли треухи і прокричали «ура». Панкрати говорив, що якби не теплий вітер, то, мабуть, і не обколоти б лід дітям і людям похилого віку. А сорока сиділа на раките над греблею, тріщала, трясла хвостом, кланялася на всі боки і щось розповідала, але ніхто, крім ворон, її не зрозумів. А сорока розповідала, що вона долетіла до теплого моря, де спав у горах літній вітер, розбудила його, натрещала йому про лютий мороз і впросила його прогнати цей мороз, допомогти людям.

Вітер ніби б не наважився їй відмовити, сороці, і задув, понісся над полями, посвистуючи і сміючись над морозом. І якщо добре прислухатися, то вже чутно, як по ярах під снігом вирує - дзюрчить тепла вода, миє коріння брусниці, ламає лід на річці.

Всім відомо, що сорока - сама болтливая птах на світі, і тому ворони їй не повірили - покаркали тільки між собою, що от, мовляв, знову забрехалася стара.

Так до сих пір ніхто і не знає, чи правду казала сорока, або все це вона вигадала від хвастощів. Одне тільки відомо, що до вечора лід тріснув, розійшовся, діти і люди похилого віку натиснули - ів млиновий лоток з шумом ринула вода.

Старе колесо скрипнуло - з нього посипалися бурульки - і повільно повернулася. Заскрежетали жорна, потім колесо повернувся швидше, ще швидше, і раптом вся стара млин затряслася, заходила ходором і пішла стукати, скрипіти, молоти зерно.

Панкрати сипав зерно, а з-під жорна лилася в мішки гаряча борошно. Жінки занурювали в неї змерзлі руки і сміялися.

По всіх дворах кололи дзвінкі березові дрова. Хати світилися від жаркого пічного вогню. Жінки місили туге солодке тісто. І все, що було живого в хатах, - хлопці, кішки, навіть миші, - все це крутилося близько господинь, а господині били хлопців по спині від білої борошна рукою, щоб не лізли в саму квашню1 і не заважали.

Вночі по селі стояв такий запах теплого хліба з рум'яною скоринкою, з пригорілими до дінця капустяними листками, що навіть лисиці вилізли з нір, сиділи на снігу, тремтіли і тихенько скиглили, міркуючи, як би словчиться поцупити у людей хоч шматочок цього чудесного хліба.

На наступний ранок Філька прийшов разом з хлопцями до млина. Вітер гнав по синьому небу пухкі хмари і не давав їм ні на хвилину перевести дух, і тому по землі мчали упереміж то холодні тіні, то гарячі сонячні плями.

Філька тягнув буханець свіжого хліба, а зовсім маленький хлопчик Миколка тримав дерев'яну сільничку з великої жовтої сіллю.

Панкрати вийшов на поріг, запитав:

- Що за явище? Мені, чи що, хліб-сіль тримайте? За які такі заслуги?

- Та ні! - закричали хлопці. - Тобі особливо. А це пораненого коня. Від Фильки. Помирити ми їх хочемо.

- Ну що ж, - сказав Панкрати. - Не тільки людині вибачення потрібно. Зараз я вам подам коня в натурі.

Панкрати відчинив ворота сарая, випустив коня. Кінь вийшов, витягнув голову, заіржав - почув запах свіжого хліба. Філька розламав паляницю, посолив хліб з сільнички і простягнув коню. Але кінь хліба не взяв, почав дрібно перебирати ногами, позадкував у сарай. Злякався Фильки. Тоді Філька перед усім селом голосно заплакав. Хлопці зашепотіли і притихли, а Панкрати поплескав коня по шиї і сказав:

- Не пужайся, Хлопчик! Філька - не зла людина. Навіщо ж його ображати? Бери хліб, мирися!

Кінь похитав головою, подумав, потім обережно витягнув шию і нарешті взяв хліб з рук Фильки м'якими губами. З'їв один шматок, обнюхав Фильку і взяв другий шматок. Філька посміхнувся крізь сльози, а кінь жував хліб, пирхав. А коли з'їв весь хліб, поклав голову Фильке на плече, зітхнув і заплющив очі від ситості і задоволення.

Всі посміхалися, раділи. Тільки стара сорока сиділа на раките і сердито тріщала: повинно бути, знову хвалилася, що це їй одній вдалося примирити коня з Филькой. Але ніхто її не слухав і не розумів, і сорока від цього сердилася все більше і тріщала як кулемет.