Різдвяна історія для дітей
Автор: Сотникова Валентина Миколаївна - вчитель-логопед муніципального автономного дошкільного навчального закладу «Центр розвитку дитини - дитячий садок № 33 «Веселка»
Хочу представити відвідувачам сайту свою розповідь, написаний до Різдвяного свята.
Сподіваюся, розповідь сподобається вашим дітям і онукам.
Вітаю всіх з наступаючим Новим роком та світлим Різдвом Христовим!
Світло Різдва
Цю історію розповіла мені моя бабуся, а їй колись розповіла її бабуся.
Жила в їхньому селі родина коваля Антипова. Було у Кузьми дев'ять дітей: п'ять доньок і чотири сини. Молодший Ванюшка уродився не по роках розсудливим і діловитим. Було йому всього шість рочків, а він вже навчився грамоті: по біблії баби Палажки Старий Завіт читав. З поваги до розуму хлоп'яти, мужики зверталися до нього незмінно по батькові. При зустрічі поважно віталися, так серйозні питання задавали: «Ну що, Кузьмич, скоро хлібець сіяти будемо?». А він почухає потилицю, щоки надуває і удаваним баском відповість: «Так, через п'ять днів можна садити, земля прогріється до того». Посміються мужики, а сіяти дійсно через п'ять днів починають.
Випадок цей з Ванюшкою якраз перед Різдвом стався. Катався він з крижаної гори з іншими сільськими дітлахами. Гірка була висока, всю округу можна було оглянути з її верхівки. Видерся в черговий раз Ванька на гірку, озирнувся і побачив, як до панського дому привезли мужики щось зелене, та кошлате. Відв'язали мужики мотузки від саней, і перед Ванькиным поглядом постала ця краса...
Слідом за ним виліз на гору сусідський хлопчисько Федір і, не роздумуючи, зіштовхнув Ваньку з гірки, та ще крикнув услід: «Що застряг, ялинки не бачив, чи що?». Поки Ванька з'їжджав з гори, в голові весь час стукало: «Ялинка, ялинка, ялинка!» Скотився він, і побрів додому. Зайшовши в хату, запитав у баби Палажки: «Баб, а де ялинки беруть?» «У лісі ростуть вони, синку, на Різдво їх у панських будинках ставлять, так наряджають» - відповіла Пелагея.
І так Ванька захотілося у себе в хаті ялинку поставити, аж у носі защекотало. Взяв він мотузку, сокиру і, нікому не сказавши, пішов в найближчий ліс. Поки дійшов до лісу, вже смеркати стало. Став Ванька вдивлятися в далечінь, та зелене пляма шукати. Чим далі в ліс заходив, тим більше втомлювався: боляче замети в цьому році глибокими були. Вирішив Ванюшка трохи відпочити, та й присів під деревом. Спочатку тільки мурашки по тілу бігали, а потім ноги зовсім скам'яніли. І раптом стало так тепло і добре, що захотілося спати. Закрив Ванька очі і крізь закриті повіки відчув якесь сяйво. Розплющив він очі й побачив такий яскравий і теплий світло, якого в житті ніколи не бачив. Встав Ванька і пішов за світлом. Вийшов з лісу, побачив батька і тільки тут згадав, що втратив сокиру і мотузку. Батько схопив його в оберемок, загорнув у поли кожуха, притиснув до грудей міцніше і поніс додому. Крізь дрімоту чув Ванюшка голос батька: «Ех, горюшко цибульне! Не ростуть адже в нашому лісі ялинки!»
Весь наступний день пролежав наш Кузьмич на печі, та пив якийсь гіркий відвар баби Палажки. Так і пройшло його Різдво.
А через два дні прийшов до них прикажчик і сказав, що бариня вирішила влаштувати для селянських дітей свято, і що з їхнього двору вибрали Ваньку.
Далі Ванька пам'ятав лише суєту, та голосіння баби Палажки: «Спасибі тобі, Господи! Слава тобі!» Відмили Ваньку, одягли в нову сорочку, штани, і відправився наш Кузьмич в казку.
З цього дня пішов по селі чутка, що у Ваньки Антипова добрий ангел-охоронець є, та ще сам Господь Бог благословив його.
Сільські ще довго пам'ятали, як Кузьмич, ставши вже дідом, все розповідав і розповідав усім цю Різдвяну історію.