Розповіді про поведінку, про вчинки жінок, дівчат під час війни.
Оповідання для молодших школярів та школярів середніх класів.
Мені дванадцять років було. Подружки мої ще в ляльки грали так через мотузочку стрибали, а я вже господинею була.
Сама і білизну прала, і по воду ходила, і кухарила, і підлогу мила, і хліб пекла...
Нелегко було, тільки я не скаржилася.
Мама у нас померла. Папа вдруге з білими воював. Жили ми удвох з братом. Йому ВЖЕ тоді п'ятнадцятий рік пішов, він в комсомолі перебував. А мене в комсомол не брали. Кажуть - маленька.
А мені прикро було. Яка ж я, даруйте, маленька, коли я не тільки обід сготовить чи що, - я навіть корову доїти не боялася.
Корова в нас була хороша, красива, у всьому місті такої другої не знайти. Сама вся чорна, як ворона, та тільки на лобі біла зірочка. Зате і кличка у неї була відповідна - Нічка.
Це ще мама її так назвала, ще теленочком. Я, може, за це й любила її так, нашу Нічку, що вона мамина вихованка була.
Доглядала я за нею - сил не шкодувала. Бувало, встану вдосвіта, сама не співаємо, а Ночке води зігрію, сіна натаскаю: «Їж, - кажу, - Ноченька, видужуй». Потім сяду доїти.
А як подою, Васю розбуджу і скоріше жену Нічку в стадо.
А для мене це саме мила справа - корову в череду ганяти. Бувало, мене сусідки просять:
- Вірочка, візьми і нашу заодно.
- А що ж, - кажу, - давайте!
Приховуючи штуки три-чотири - мені ще веселіше.
Іду, гукаю:
- Гоп! Гоп!
А корови мукають, стукають, дзвіночками брязкають.
Так через все місто і топати.
А потім - річка. А на річці - міст.
Ми йдемо через міст:
«Туп! Туп! Туп!»
А потім вже пішли луки. А за луками ліс. Ну, тут і прощаємося.
Я, правда, ніколи відразу з лісу не йшла. Вранці в лісі добре. Іншого разу візьму з собою шити або полагодити що-небудь і сиджу собі, збираю до самого обіду. А рассидишься якщо, так і йти не хочеться.
Правда, мене лякали, наче в лісі бандити орудують. Тільки я спочатку не вірила. Мало що дівчатка брешут. Але потім і Вася мені якось каже:
- Ходи обережніше. В решта заріччя, - каже, - хуторах дійсно орудують...
А потім вже і по всьому місту пішли чутки про бандитів.
Такі про них жахи розповідали, ніби вони і живих у землю не закопують, і маленьких дітей ріжуть, і навіть кішкам і собакам - і тим пощади не дають.
А у нас в місті в той час ніякого війська не було. І нікому було його захищати. Одні комсомольці залишилися, начебто Васі нашого. Їм на всяк випадок зброю видали. І Вася мій теж якийсь наган завалящу отримав. Але тільки на них не сподівалися. Які ж це захисники - хлопчаки жовтороті!
Всі чекали, що ось-ось Червона Армія підійде. Богунська дивізія тоді підступала від Києва.
Цю дивізію у нас в місті все вночі та вдень чекали. А я більше всіх чекала. Тому що в одному з полків дивізії служив наш тато.
А вже я про нього так скучила, так скучила, що й сказати не можу. Бувало, вночі прокинуся, лежу і слухаю: чи не йдуть, не чути? А потім в подушку заб'юся і плачу тихенько, щоб Вася не чув. А то ж, якщо почує, задразнится. Він і так мене плаксою називав. А я - нічого не скажу - любила поплакати.
Справа восени було. Я вже давно з господарством впоралася, обід сготовила, на стіл накрила, - сиджу, чекаю Васю. А Васі мого чого все немає і немає. А мені вже за Вночі пора - вже доїти час.
Раптом чую: за вікном десь там бах! бах!
Я думала - це бочки з водою по вулиці котяться. А потім, як ще раз бабахнуло... «Ні, - думаю, - це не бочки... це, мабуть, швидше всього з гвинтівок стріляють».
«Ох, - думаю, - не батькова це дивізія підходить?»
Тільки подумала, чую: в Сінях з усього розмаху двері як грюкне. Вася вбігає. Сам блідий, сорочка на шиї розстебнута, козирок набік згорнувся.
Я навіть злякалася. На лавочку навіть присіла.
- Що, - кажу, - Vasenka? Що таке? Що з тобою?
А він на мене дико так подивився і каже:
- Банда йде!
- Яка банда?
- Така ось... Соколовського банда отамана. З Богуславського хутора хлопчик зараз прискакав. Богу з лавку спалили, сюди йдуть.
- Ой, - кажу, - що ж це буде?
- Нічого не буде, - каже Вася. - Будемо захищатися. Я за наганом прийшов. У нас в комітеті збір.
Я не подумала, підхопилася. Кажу:
- Я теж піду.
Розсердився Вася.
- Ну так! - каже. - Тільки тебе там і чекали, Мотрона Іванівна!..
Образилася я, ледве стримала сльози. Але не сказала йому нічого, відвернулася.
А Вася наган з-під подушки дістав, почистив, подув на нього навіщо-то, сунув за пояс і побіг.
А я посиділа, почекала та й за ним слідом.
Прибігаю в комітет, а там народу - не проштовхнутися. Там комсомольцям - хлопцям і дівчатам - зброю видають. Кому - наган, кому - гвинтівку, а кому - лише один багнет від гвинтівки.
Я поштовхатися та й теж в чергу, стала.
Підійшла черга, я кажу:
- Дайте й мені.
Відштовхнули мене. Кажуть:
- Йди, не заважай!
Я кажу:
- Дайте, будь ласка! Я ж теж хочу захищати місто.
- Іди, - кажуть, - не путайся.
Я кажу:
- Ви думаєте, я маленька? Я ж не маленька. Я - сильна. Во, подивіться, які м'язи у мене...
Тоді цей хлопчина, який зброю видавав, каже:
- Ну, на, спробуй.
І мені гвинтівку подає.
Я гвинтівку взяла - і мало на підлогу не села. Дійсно, хоч м'язи у мене і міцні, а важко.
Я кажу:
- Ви мені дайте - знаєте, бувають такі маленькі... карабінчики, чи що...
- Овва, - каже, - чого! Може, тобі ще іграшковий пугач видати? Іди, не затримуй, колись...
Я відійшла в сторону, чую: хлопці пліткують про щось.
- Міст, - кажуть, - зараз будуть підривати.
Всі кажуть:
- Правильно! Нехай через річку сунуться - без мосту.
А один каже:
- А що толку-то? Міст! Вони, якщо захочуть, і по греблі у Стахеевской млини переберуться.
- Ну, це покладемо. Хто їм, цікаво, покаже цю греблю! Про неї ж і в місті не кожен знає.
Я відразу і не зрозуміла, про що вони там говорять. Який міст? Чому підривати? А потім, як згадала, що у нас в місті всього один міст, - здогадалася. Значить, вони хочуть бандитів від міста відрізати. Адже якщо мосту не буде, їм сюди не потрапити.
«Ловко, - думаю. - Молодці хлопці! Хоч і хлопчаки, а нічого, міркують...»
Подумала так, і раптом мене на плече хтось як схопить. Озирнулася - Вася.
- Ти що? - каже. - Хто тобі дозволив?
Я хоч і не боялася його зовсім, а все-таки злякалася.
- Я, - кажу, - не навіщо-небудь прийшла. Я - просто так, подивитися.
- А ну, додому цю ж хвилину!
Розсердився.
- Мені, - каже, - перед батьком за тебе відповідати!
- Так? - кажу. - А за тебе, цікаво, кому відповідати?
- Ще просторікувати?! Пигалица!.. Марш!!
Ну, я сперечатися не стала більше, подивилася на нього як слід і пішла.
До кута не встигла дійти - як бахне! У вухах задзвеніло. І навіть в очах темно стало.
Озирнулася - все небо чорне. І відразу на вулиці запахло димом.
Я думаю:
«Що це? Звідки?» А потім згадала:
«Міст!»
Дуже мені захотілося на річку побігти, подивитися, як цей підірваний міст горіти буде. Але не пішла.
«Ні, - думаю. - Треба і правда додому поспішати. А то я навіть і двері на замок не закрила. Та й пізно вже - пора за Вночі в стадо бігти...»
Подумала так і похолодела.
- Ой, батюшки! Милі мої! Нічка! Нічка ж моя - за річкою?!
«Що ж мені робити? - думаю. - Гарненькі!..»
У мене навіть сльози з очей бризнули.
Закричала я тут як божевільна:
- Ноченька моя! Нічка!
І побігла до річки.
Я думала: може, ще встигну проскочити.
Та ні, де вже тут проскочиш... Ще здалеку, через дві вулиці, чутно було, як гримнули у вогні сухі соснові балки.
Люди бігли до річки з баграми. Напевно, не знали, в чому справа. Думали, що пожежа.
А на березі вже все місто зібралося. Я ледве протискалась.
Всі шумлять, кричать - радіють, що бандитів обдурили. А я стою, як дура, і плачу.