Тут вже годі й думати було, щоб на ту сторону пробитися. З-за диму та вогню навіть не видно було, що на тій стороні робиться.
Раптом мені почулося, ніби на тому березі теленочек закричав. А потім дзвоники ніби дзенькнули. Потім чую: корови мукають.
А вже в натовпі хтось кричить:
- Стадо йде! Стадо йде! Куди вони? Женіть їх! Адже згорять! Живі згорять...
А я хоч і встала навшпиньки і шию витягла, а ніякого стада не бачу. Тільки дим і вогонь бачу та тільки чую все ближче і ближче: «Му-у-у-у! Му-у-у! Му-у-у-у!»
Та так жалібно, так сумно, що і не хочеш плакати, а заплачешь.
«Ну, - думаю, - пропала моя Ноченька». І тут я згадала про Стахеевской млині. «А що? - думаю. - Хіба спробувати?» Я навіть не подумала про те, що Стахеевская млин далеко, що туди півгодини бігти треба.
«Нічого, - думаю. - Як-небудь добегу. Через греблю переберуся, корову знайду і назад. Бандити ще й підійти не встигнуть». Але до млина мені добігти не довелося. Тільки я з натовпу вибралася, не встигла на дорогу вийти, бачу - назустріч Вася йде. А з ним ще чоловік п'ять комсомольців.
Вася і рота розкрити не встиг, я вже я йому кажу:
- Не лайся, Vasenka! У нас біда.
- Що таке?
- Нічка у нас на тій стороні залишилася. Він зблід. Потім каже:
- Плювати. Нічого з нею не буде. Я кажу:
- Як це так нічого не буде? А якщо її підстрелять?
- Ну і нехай, - каже, - підстрелять. Не в цьому щастя... Біжи додому. Зараз у них тут почнеться стрілянина. Бандити підходять.
Тут я не витримала і кажу:
- Ні, ти як хочеш, Васька, а я додому не піду. Я краще до Стахеевской млині втечі.
- Це навіщо ще? - каже. А один комсомолець мовою клацнув і каже:
- Спізнилася, дівчинка!
- Як це спізнилася?
- Та так. Трошки запізнилася. Наші хлопці тільки що побігли греблю підривати.
Що ж мені було робити? Додому бігти? Ні, не могла я додому тікати - ноги не йшли.
На березі вже нікого не залишилося, всі кудись поховалися. Тільки я одна сиділа біля самої води і дивилася на той берег. А міст все ще горів. І вода навколо нього була червона, вогняна, блискуча. Пар клубочився над водою. Щось шипіло, ламалося, тріщало... І мені все здавалося, що на тій стороні корови мукають. А може бути, і не чудилося, може бути, вони і правда мукали.
Раптом десь близько-близько заплескали з води весла.
Я підняла голову - бачу: човен пливе. А в човні знайомий старий дядько Федір, мисливець.
Він мене теж помітив, поклав весла і кричить:
- Гей! Хто там? На березі! Тітонька!
А я відповісти не можу. Відвернулася і мерщій сльози ковтаю.
Тоді він до берега пристав, глянув і впізнав мене.
- О! - каже. - Тітонька-то знайома. Ти чого ревеш, тітка?
Ну, я йому все розповіла - крізь сльози. Він помовчав, веслом пограв і каже:
- Шкода корову.
Потім ще подумав, потилицю почухав, крякнув і каже:
- Е, була не була! Давай сідай швидше в човен. Поїдемо твою буренушку рятувати...
У мене відразу і сльози висохли. Я сама човен від берега отпихнула, на ходу схопилася; дядько Федір вдарив по воді веслами, і наша човник на всіх парах полетіла на той берег.
Я все думала: «Встигнемо чи не встигнемо?» І всі на той берег поглядала. А там біля самого берега дуже густий чагарник зростав. І ось я пам'ятаю, думаю:
«Якщо ми там, у цих кущів, пристанемо, - це добре. Там можна і заховати човен, і самим причаїтися, якщо треба буде».
Дядько Федір щосили веслами працював. А мені все здавалося - тихо пливемо. Я, пам'ятаю, навіть підганяла його:
- Дядько Федір, давай натиснемо! Дядько Федір, скоріше, будь ласка...
А він тільки покряхтывал та кивав головою: мовляв, гаразд, не квапся, встигнемо...
Ось вже до того берега зовсім близько залишилося. Ось вже травою запахло. Вже листочки на кущах видно стало.
Я сиділа на носі. Мені не вдалося, я встала; думаю - зараз соскочу на берег. Вже й місце собі очима вибираю сухішим.
Раптом щось як хрусне. Я думала - це днище про пісок зачепило. А потім чую:
- Стій! Хто такі?
Дядько Федір човен з розгону як поверне. Зубами як скрипіти.
А я - не знаю, що зі мною сталося, звідки у мене хоробрість взялася. «Ні, - думаю, - вже коли так сталося, тому не поїду».
Взяла та й стрибнула у воду.
І - бігом до берега.
А вже над головою у мене кулі свистять. Одна, друга, третя.
Озирнулася, бачу: дядя Федір далеко. Двадцять сажнів вже відмахав. Човен у нього, як моторна, біжить. Піна навколо. А весла над головою так і миготять, так і миготять, наче крильця стрекозиные...
Я коли стрибала у воду, мені не страшно було. А як побачила цих бандитів, - ноги затрусилися.
Їх там не було багато: чоловік п'ять чи шість. Але я хоч і раніше про них чула, а все-таки не думала, що ці бандити такі страшенные.
Всі вони з ніг до голови обвішані зброєю: бомбами, кинджалами, револьверами. Одягнені не по-військовому, а якось чудно, ніби на маскарад вырядились. Хто в офіцерській шинелі, хто в бушлаті, хто в шубі смушкового. В одного на голові кашкет без козирка, в іншого - папаха, у третього - отакий, як у нас кажуть, солом'яний бриль. В одного - косинка шовкова в смужку, а ще в одного - так Ціла дамська капелюх з пером і з вуалькою.
У мене голова закрутилася, коли я на них подивилася.
Мені би тікати треба, поки вони там у дядю Федю стріляли. А я - не можу. Ноги не рухаються. Стою по коліна в воді і дивлюся, як наша човен від бандитів утікає.
Дядько Федір так і пішов від них неушкоджений. Розсердилися бандити. Плюнули. Заматюкався. І відразу на мене накинулися.
- Ти хто, - кажуть, - така? Тобі тут потрібно?
А я забубнила чогось, заплакала. Потім кажу:
- Я, дядечки, за Вночі приїхала.
- Навіщо ти брешеш? - кажуть. - За який донькою? Яка в тебе може бути донька?
- Та не за дочкою, а за Вночі. Це корова у нас так називається...
Який в капелюсі з пером приставив до мого носа наган і каже:
- А це ось нюхала? А ну, говори правду, а не то зараз дух виб'ю...
І так наганом натиснув, що носі боляче стало. Я заплакала ще голосніше і кажу:
- Я вам правду сказала.
- Ні, ти неправду говориш! Ти брешеш! Відповідай: хто тебе сюди послав?
Я кажу:
- Ніхто мене не посилав. Я за коровою приїхала. Пустіть мене, будь ласка, у мене корова з ранку недоенная ходить.
Вони один на одного подивилися, головами похитали і кажуть:
- Ловко придумано. Нічого не скажеш...
А потім цей, який в капелюсі, взяв мене за плече, стиснув його з усієї сили і каже:
- А ну, пішли до отамана. Розберемося...
Я всю дорогу плакала. Та так ще плакала, так репетувала, що навіть бандити не витерпіли. Один якийсь з бородою, в бриле солом'яним зупинився і каже:
- Тьху! Не можу. Всі вуха заклало від її крику.
Тут і інші зупинилися. Кажуть:
- А ну її! Тягатися з нею... Може, вона, й справді, за коровою приїхала!
А той, який в капелюсі, тупнув ногою і каже:
- Киньте! Знаємо ми, які тут у них корови. Ніяких тут корів нема! Тут...
І тільки сказав «тут» - ніби на зло йому десь попереду як загуде:
- Му-у-у-у!..
Я відразу прочумалася і плакати перестала.